Олексій Миколайович Толстой - Аеліта

метеор, шугнуло в небо, несучи з собою лютих Магацитлів на їхню батьківщину. НЕБУТТЯ

— Ну що, Мстиславе Сергійовичу, — живі?

Обпекло рот. Рідкий вогонь пішов по тілу, по жилах, по кістках. Лось розплющив очі. Курна зірочка горіла над ним зовсім близько. Небо було дивне — жовте, стьобане, мов скриня. Щось стукало, стукало рівномірно, тремтіла курна зірочка.

— Котра година?

— Годинник став, от лихо, — відповів голос.

— Ми давно летимо?

— Давно, Мстиславе Сергійовичу.

— А куди?

— А чорт його знає, — нічого не можу розібрати, темрява і зорі… Премо у світовий простір.

Лось знову заплющив очі, силкуючись проникнути в пустоту пам’яті, але в пам’яті ніщо не розкрилось, і він знову поринув у непроглядний сон.

Гусєв укрив його якнайтепліше і вернувся до спостережних трубок. Марс видався тепер менший од чайного блюдечка. Місячними плямами виділялися на ньому днища висохлих морів, мертві пустелі. Диск Туми, яку засипали піски, все зменшувався, все далі летів од нього апарат кудись у безпросвітну темряву. Зрідка промінчик зірки колов око. Та скільки Гусєв не вдивлявся, ніде не було видно червоної зорі.

Гусєв позіхнув, клацнув зубами, — така нудьга порожнього простору всесвіту мучила його. Оглянув запаси води, їжі, кисню, загорнувся в ковдру і ліг на тремтячу підлогу поруч з Лосем.

Минуло чимало часу. Гусєв прокинувся від голоду. Лось лежав, розплющивши очі, — обличчя його було в зморшках, старе, щоки запали. Він тихо спитав:

— Де ми зараз?

— Все там же, Мстиславе Сергійовичу, — в просторі.

— Олексію Івановичу, ми були на Марсі?

— Вам, Мстиславе Сергійовичу, мабуть, зовсім пам’ять відібрало.

— Так, зі мною щось сталося… згадую, і спогади обриваються якось непевно. Не можу зрозуміти, що було насправді, — все наче сон. Дайте напитися…

Лось заплющив очі і трохи згодом запитав тремтячим голосом:

— Вона — теж сон?

— Хто?

Лось не відповів, похилив голову, заплющив очі.

Гусєв подивився через усі вічка в небо — темінь, темінь. Натяг на плечі ковдру і сів, скоцюрбившись. Не хотілося ні думати, ні згадувати, ні чекати. Заколисуюче постукувало, здригалося залізне яйце, що мчало з карколомною швидкістю в бездонній порожнечі.

Минав якийсь незмірно довгий, неземний час. Гусєв сидів, скоцюрбившись, у заціпенілій дрімоті. Лось спав. Прохолода вічності осідала невидимим пилом на серце, на свідомість.

Страшний зойк розідрав вуха. Гусєв схопився, вирячив очі. Кричав Лось, — стояв серед розкиданих ковдр, марлевий бинт сповз йому на обличчя.

— Вона жива!

Він здійняв кістляві руки і кинувся на шкіряну стіну, бив по ній, дряпав нігтями.

— Вона жива! Випустіть мене… Задихаюсь… Вона була, була!

Він довго бився, кричав і знесилено повис на руках у Гусєва. І знову затих, задрімав.

Гусєв знову скоцюрбився під ковдрою. Згасли, як попіл, бажання, хололи почуття. Слух звик до залізного пульсу яйця і не вловлював більше звуків. Лось бурмотів у сні, стогнав, іноді обль ічя його сяяло щастям.

Гусєв дивився на Лося і думав:

«Добре тобі у сні, любий чоловіче. І не треба, не прокидайся, спи, спи… Прокинешся — сядемо отак, навпочіпки, під ковдрою, — тремти, як ворона на мерзлому пеньку. А ніч, ніч, кінець останній…»

Йому не хотілося навіть заплющувати очі, — так він і сидів, дивлячись на якийсь блискучий цвяшок… Настала велика байдужість, насувалося небуття…

Так промчав незмірний простір часу.

Почулося дивне шарудіння, стукіт, щось торкалося ззовні залізної обшивки яйця.

Гусєв розплющив очі. Приходив до пам’яті, почав дослухатися — здавалося, апарат посувається серед каміння і щебеню. Щось навалилось і поповзло по стіні. Шуміло, шаруділо. Ось ударило в другий бік, — апарат затрясло. Гусєв розбудив Лося. Вони поповзли до спостережних трубок, і одразу ж обидва скрикнули.

Довкола, у темряві, лежали поля блискучих, як алмази, уламків. Каміння, брили, кристалічні грані сяяли гострим промінням. За величезною даллю цих алмазних полів у чорній ночі висіло кошлате сонце.

— Мабуть, ми минаємо голову комети, — прошепотів Лось, — увімкніть реостати. Треба вийти з цих полів, інакше комета потягне нас до Сонця.

Гусєв поліз до верхнього вічка, Лось став до реостатів. Удари по обшивці яйця почастішали, подужчали. Гусєв кричав зверху:

— Легше — брила праворуч… Давайте повний… Гора, гора летить… Проїхали… Наддайте ходу, наддайте ходу, Мстиславе Сергійовичу!

ЗЕМЛЯ

Алмазні поля були слідами проходження блукаючої в просторах комети. Довгий час апарат, втягнений у її тяжіння, пробирався серед небесного каміння. Швидкість його без упину збільшувалася, діяли абсолютні закони математики — потроху напрямок польоту яйця і метеоритів змінився: утворився кут, що чимдалі більше розширювався. Золотава туманність — голова невідомої комети і її слід — потоки метеоритів — відлітали по гіперболі — безнадійній кривій, щоб, обігнувши Сонце, назавжди зникнути у просторах. Крива польоту апарата все дужче наближалася до еліпса.

Майже нездійсненна надія повернутися на Землю спонукала до життя Лося і Гусєва. Тепер, не відриваючись од вічок, вони стежили за небом. З одного боку апарат сильно нагріло, — довелося скинути одяг.

Алмазні поля лишилися далеко внизу: видавалися іскринками, перетворилися на біляву туманність і зникли. І ось — у величезній далині вони побачили Сатурн, що переливався райдужними кільцями, оточений супутниками.

Яйце, притягнуте кометою, поверталося в сонячну систему.

Якийсь час темряву розтинала світлова лінія. Скоро і вона зблідла, погасла. Це були астероїди — маленькі планети, які незліченним роєм снують навколо Сонця. Сила їх тяжіння ще дужче вигнула криву польоту яйця. Нарешті у верхнє віконечко Лось побачив дивний, сліпучий вузький серп, — це була Венера. Майже в той самий час Гусєв, який спостерігав у друге вічко, страшно засопів, обернувся, спітнілий, червоний.