Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— За вами частування в корчмі, пане архітекторе, — усміхнувся Потоцький.

А у Лазаря вже приготовано не лише частування, а й недорогі подарунки для дівчат. Плати грошики — і вони твої!

— А тепер середа, — це вже Григорій починав нову історію. — Можна запитати у ваших гостей, пане графе, яка зв’язка в родинах у них на батьківщині є найслабшою?

— Теща — зять, — не замислюючись, одночасно відповіли ті.

— Боже, скрізь одне й те ж, — закотив очі вгору Григорій. — Так от, Колодій не тільки намагається об’єднати серця закоханих і створити сім’ю, він ще й прагне, щоб у створених сім’ях панував мир і злагода. Тому сьогодні всі зяті йдуть у гості до тещ. А теща в цей день уже начебто і не теща, а найпривітніша господиня на землі.

Із цими словами він зняв з голови свою маску і попрямував до найближчого будинку.

— Це будинок його тещі, — шепнула Зінаїда.

— Ой, зятьок дорогий прийшов! — заголосила теща з усмішкою на обличчі. — Проходь, проходь і товаришів своїх запрошуй. Сідай, зятьок, втомився, мабуть, сьогодні. Сідай, пригощайся, ось дерунчики з цибулькою і олією, ось налисники і варенички з сиром. Пригощайся. Ой, ледве не забула! — сплеснула вона руками. — Де ж твоя чарка?

Зять вибрав чарку побільше. Теща сама наповнила її по самі вінця. Григорій випив.

— Як пощастило моїй Зіні з чоловіком, я прямо не натішуся, — почала вихвалятися теща перед гостями.

— І ось так щодня, — гордо підтримав її зять.

— Та ми знаємо, Григорію, у нас те ж саме коїться, — співчутливо відповіли гості, не забуваючи при цьому випити й закусити.

— Прошу всіх до четверга, — Зінаїда зустріла чоловіків, які неохоче залишали тещину хату.

— Це день покровителя всіх тварин Власа, — пояснив Григорій, натягуючи на голову свого півня. — Усі до річки, зараз там почнеться.

Поблизу річки вже стояли два гурти хлопців у кожухах хутром навиворіт, виряджених у різних тварин. Тут були і рогаті Козли, і Коні, й Вовки з Собаками, і навіть Гуси. Попереду кожного гурта на прив’язі у хлопчиків-«пастухів» стояли найпотужніші молодики з бичачими головами.

— Чоловіки сьогодні стають перевертнями — це допоможе домашній худобі уникнути хвороб й іншої напасті, — пояснила Зінаїда.

За командою пастухи підвели Биків до вузького мосту без поручнів.

— Бики завжди починають, — тихо повідомила молода жінка.

— Що починають? — не зрозумів Станіслав.

— Дивіться.

Бики з ревом попрямували назустріч один одному. Зійшовшись посередині містка, вони почали штовхатися. Після недовгої сутички один з них втратив рівновагу і впав у воду. Місце було неглибоке, вода — трохи нижче пояса. Після цього команди з бойовими лементами кинулися на міст. Завдання перед ними стояло те ж саме — зіштовхнути суперників у воду. Дівчата на березі голосно підтримували своїх. Хлопці весело штовхалися, намагаючись зберегти рівновагу. Але ось в одній із команд на «полі бою» не залишилося жодного «воїна» — всі опинилися у воді. Бій завершився.

Усі учасники зі сміхом і примовками попрямували до багаття на березі: обсушитись і зігрітися, випивши чарочку, дбайливо піднесену їхніми супутницями.

— Графе, запрошую вас із дружиною і вашими іноземцями до нас у гості, — уклонилася Зінаїда. — Сьогодні за звичаєм ми варимо борщ із кісточкою, щоб домашня худоба водилася.

— Залюбки, тільки, цур, горілку не наливати, ми хочемо протриматися до вечора.

— Гаразд-гаразд, — заметушилася молода жінка, зрадівши, що її запрошення прийняте.

— Що це за страва? — здивувався Лампі, коли Зінаїда принесла димлячі тарілки.

— Пробуйте, пробуйте — це дуже смачно! — припрошував його Потоцький і поглянув на Зінаїду, ніби щось шукав.

— Зараз, зараз, — усміхається господиня, вгадавши його думки.

Через хвилину вона внесла до кімнати велике блюдо з невеличкими рум’яними булочками.

— Ось тепер порядок, — граф Станіслав потер руки. — Отже, панове, перед вами власне українська страва — борщ із пампушками і часниковим соусом. Я правильно пояснюю? — граф повернув голову в бік господаря.

— Так, звичайно! Хочу тільки додати, що їсти борщ потрібно вогненно-гарячим. Хоча це моя особиста думка. — Григорій уклав у руку пампушку, рясно змазав її часниковим соусом і взявся за борщ.

Лампі вирішив повторити за господарем, але йому вдалося виконати тільки операцію з пампушкою. Спроба відправити до рота ложку не вдалася: занадто гарячим був борщ.

— Як ви можете їсти такий гарячий борщ? — віддихавшись, запитав він Григорія.

— Напевно, це багаторічна звичка. А взагалі я навіть ніколи не замислювався над цим.

Коли борщ трохи охолов, гості притихли й охоче їли, захоплюючись його смаком і майстерністю господині, яка це приготувала.

— Ще ми полюбляємо до борщу з пампушками нарізати тонкими скибочками заморожене просолене сало з цибулею і часником. Тоді виходить повний набір, — усміхнувся Григорій.

— Сало? Що це таке?

— Сало? — перепитав Григорій і з надією подивився на графа Станіслава. — Ну, сало — воно і є сало. Його потрібно куштувати.

Потоцький з усмішкою щось сказав гостям французькою мовою, і з їхньої реакції, Григорій зрозумів, що сало вони не їстимуть. Утім, господаря це зовсім не засмутило.

Після обіду гості вийшли на двір.

— Увечері всі чоловіки знову збираються і починають «водити козу», — продовжила свою розповідь Зіна. — У нас «козівники» збираються двічі на рік — на Різдво і на Колодія.

Один із хлопців вбрався у костюм Кози, і всі чоловіки, що супроводжували його, з піснями і примовками почали заходити в сусідні будинки:

Господарі не скупилися на частування і робили це від щирого серця.

— У четвер чоловіки лягають спати