Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

Полапи, ґміна Згорани – українське село.

На початку жовтня 1943 року поляк, який самотньо приховувався в лісі після знищення його родини під час нападу 30 серпня на сусідні села Острівки та Волю Островецьку, потрапив у руки членів УПА. Вони хотіли його повісити, однак цього не допустили місцеві українці – його давні сусіди. «Схопили в руки кілки, люшні з возів, хто що мав, – пише Леон Карлович, – і грізним тоном сказали, що не дозволять ще одного вбивства.

– Це все через вас! – грізно кричали бандерівцям. – Нащо було вбивати поляків? Це через вас ми зараз без даху над головою! Це така має бути Україна? Ми розіб’ємо голови всім, якщо зараз же ви звідси не від’їдете!

Кричали жінки, чоловіки, а через те, що бандерівців було небагато, вони відступились. Один з українських господарів відвів поляка в бік і показав йому чагарники, які виднілися вдалині.

– Туди пішли ваші. Може ти ще їх доженеш. Іди, тобі нічого не загрожує. Ми з ними дамо собі раду. Втомлений, голодний до крайності, поляк вижив».

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 160–161.

Рівне, ґміна Гуща – велике українське село, в якому проживало 30 польських родин.

Наприкінці серпня 1943 року місцеві українці від УПА отримали доручення вбивати польських сусідів. Вони мали бути скликані на зібрання до поляка Баранського і там знищені. Однак місцевий православний священик був рішуче проти того і поляки були остережені українцями, які до них приязно відносились, завдяки чому встигли втекти на територію Холмського повіту на Люблінщині. Таким чином вони уникнули долі близько 1100 вбитих УПА осіб 30 серпня в навколишніх селах Острівки та Воля Островецька.

Анна Ришкевич (дівоче Вавжиняк) згадує, як врятувалася частина її родини. 29 серпня до них прийшов молодий українець, «звичайно, п’яний, він сильно плакав і цілував мого двоюрідного брата Станіслава Вавжиняка, відверто кажучи, що йому наказали йти і бити у своєму селі поляків. Так він говорить: „Що то буде, як він вб’є Сташека Вавжиняка, якщо це друг, разом до школи ходили, як він вб’є мого тата Олександра Вавжиняка та його батьків, дружину й дітей, якщо це близькі сусіди...”. Він плакав і нарікав, що не може такого зробити». На світанку наступного дня, якраз перед тим, як бандерівці оточили село, Олександр Вавжиняк вирішив тікати з родиною на захід, у сторону річки Буг. Він зустрів українця, який їхав на коні, і той квапив його якнайскоріше втікати. «Тато запряг до возу коней і ми виїхали за село, до пана Бондаренка. Він був українцем. Там ми пробули два дні, але там були теж українці, які нам сказали: „Їдьте туди, куди всі поїхали. Ми не хочемо дивитися на вашу смерть, бо бандерівці сказали: зустрінемо поляка, то голова на пеньок”».

У вересні 1943 року члени УПА вбили близько 30 поляків з Рівного, які повернулися до села. Українець Ягелло, одружений з полькою, не видав свою дружину, за що був важко побитий і через кілька днів помер.

Джерело: Свідчення Анни Ришкевич, дівоче Вавжиняк, [у:] Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., с. 225; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 513.

Сокіл, ґміна Згорани – українське село, в якому проживало декількох поляків.

30 серпня 1943 року майже всі мешканці села брали участь у вбивстві в Острівках та Волі Островецькій, однак знайшлися й такі, які, ризикуючи життям, надали полякам допомогу. Дві польки з Волі Островецької знайшли тимчасове сховище в української родини, де їх нагодували й порадили тікати до Ягодина (ґміна Бережці).

Родина українців Кусничів врятувала двох дочок, 10 і 6 років, Яна та Маріанни Поґожельців, убитих у Волі Островецькій, та перевезла їх до Любомля, де дівчаток передала польським залізничникам.

Солтис Сокола врятував та відвіз до Любомля польку з двома дітьми віком 3 і півроку, заміжню за українцем з Сокола Альошею Басюком – багатьма свідками розпізнаним учасником вбивства, який хотів винищити свою родину.

З-посеред близько 300 жінок і дітей з Острівок, убитих під лісом неподалік Сокола, вижили, між іншим, Чеслав Крук та його мати – свекруха Катерини Крук, дівоче Єсьонек. «Також мою свекруху українці погнали під Сокіл. Вона врятувалася дивом. Один з українців, які вбивали, через страх чи милосердя, оминув її та її сина Чеслава. Українці, побачивши, що той стріляє невлучно, загрожували йому, що його застрелять, якщо він не виправиться. Коли настала тиша, вона підняла голову й побачила, що з поля встають поранені та тікають в навколишні чагарники».

Врятувався також малий хлопець з Волі Островецької, Чеслав Любчинський, якого взяли на виховання місцеві українці. За спогадами Єви Палець, його батько, Ян Любчинський, коли дізнався про долю сина, після закінчення війни поїхав за річку Буг і забрав хлопця до Польщі.

Джерело: Wołyński testament..., с. 39; там само, с. 88 (свідчення Катерини Крук, дівоче Єсьонек); там само, с. 111 (свідчення Єви Палець); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 529.

Штунь, ґміна Бережці – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин.

30 серпня 1943 року члени УПА вбили невизначену кількість поляків. Завдяки остереженню доброзичливих українців, родині Улевичів вночі з 29 на 30 серпня полями вдалося втекти до Любомля.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 499–500.

Басів Кут, ґміна Рівне – українське село з кільканадцятьма польськими родинами та польське військове поселення.

У липні 1943 року родина Майорів була попереджена одним з українців, щоб негайно залишати село, тому що їм загрожує смерть від