Василь Андрійович Базів - Брати, або Могила для «тушки»

Такою вона була, їхня мати. А їй розрадою був той, що залишився біля берегині, якою була не просто мати, а їхня земна судителька. Без крихти фальшу і жалю.

— Ти думаєш, мене не мучить ця ваша полярність? Я його захищати не буду, але не всі можуть бути такими, як ти. А ти усе й усіх міряєш по собі. — Вона дорікала йому, сама жахаючись безглуздя у цих словах. — Скільки мам після інсульту залишаються прикутими до ліжка? Немічними. Приреченими на муки до останніх днів своїх. Але скільки знаходиться дітей, які беруть цей хрест і несуть, які розділяють з ними ці муки, приковуючи себе також до цього ліжка, на якому навіть не живе, а гине мученицькою смертю рідна мати. Ти ж міг так зробити, як він казав. Віддати маму у реабілітаційний центр. Будинок для неходячих. Це дорого, але Гоша оплатив би. А ти залишив її тут. І сам усе кинув і залишився коло неї. Практично кинув життя своє, яке перед тобою пролягало, як золотоносна цілина. Ти ж талант могутній свій змарнував. Ти себе закопав. Не всі так можуть. А потім ще Марічка. Поїхала світ за очі.

— У нас не було виходу. Стара хата завалилася, я почав нову класти. А тут таке з мамою. І де жити?

— Він же ж пропонував тобі…

Кулак опустився на стіл, і фарби порозліталися з мольберта, розмальовуючи різнобарв’ям різдвяну солому на підлозі. У ньому гнів жив надто під верхом — прямо під крилом ласкавої посмішки:

— Він умер для мене. Він добровільно вийняв із себе душу. І напхав у свої нутрощі ту кляту грошву. Марічка мусила їхати. Бо на зиму треба було хоч одну кімнату викінчити. Аби перезимувати. Роботи тут не було. А я не міг маму лишити. Навіть на неї. Не міг. А навесні мами не стало.

Гнів утопився в скорботі і поплив горілиць з дорослого обличчя сина, який ніколи не перестає бути сиротою, коли зі страхом для самого себе промовляє ці слова. Мами нема. Була й нема. І тепер він сам. Один. На своєму сирітському розп’ятті, на якому мусить висіти, прибитий горем, до кінця днів своїх.

— Але пройшло вже стільки часу. Так нічого й не будеш міняти у своєму житті? Ми ще такі, не дуже поважні у літах, Васильку.

— І що, до вас іти? У вашу зграю кличеш?

— Не суди так суворо. А ти знаєш, Петро змінився. То тоді, у кривавих дев’яностих, то було щось несамовите. Ти кажеш, кров на ньому. Але ж ти не суддя. Змінився. Особливо відколи став депутатом. Тепер він іще й депутат ПАРЄ. Разом у Страсбург їздимо.

— І що ви там робите? Як він каже тут людям — повномочений посол в ЄС.

— Я по музеях ходжу. Коли ще така нагода трапиться. Що ми знаємо про європейську цивілізацію. Враження просто потрясаючі. Аж страшно, що життя прожила би і нічого цього не побачила, не відчула. А він ходить по гольонках.

— Куди? По борделях?

— Може, й туди. Мене не цікавить. Він каже, що у Страсбурзі — найсмачніші гольонки у світі. Заради них і записався, як народний депутат України, у склад делегації від України у Парламентську Асамблею Ради Європи.

У своєму тераріумі під куполом вони таки втратили зв’язок із реальністю. Їм здавалося, що божевілля, яке стало для них нормою, має так само сприйматися нормальними людьми поза межами цього психдиспансеру, яким став так званий парламент.

— Олю, ну ти ж притомна, вибач, людина. Ти не бачиш, який він депутат? — Василь намагався виглядати якомога менш роздратованим.

— І що, він один такий? Я, може, навіть краще знаю, ніж ти, бо я живу у Києві. Вони усі такі. — Як не дивно, але вона говорила те, у чому була переконана.

— Язик йому перекривило. Вєрка Сердючка повчилася б. Навіть у тюрмі так не кривлявся.

— А ти знаєш, не повіриш, він дійсно кривляється. То їхня мова. Він, якби став говорити за правописом академіка Білодіда, виглядав би, як ти кажеш, у тій його зграї як біла ворона. Він же ж, перш за все, бізнесмен. А там, знаєш, проносейшн — там то діло десяте.

Петрушка любив спостерігати, як при вході на районний базар так чинно і церемоніально метушилися доларові міняли із квадратовими головами. Від них і аж до верху номінацій у списку журналу «Форбс» це була єдина порода вкрай примітивних аферистів. Які гроші не заробляли, а робили. Як на підбір селекціоновані петеушні трієчники вважали, що схопили фортуну за спідницю і запливуть за течією на золоті монблани. Бізнесмени. У селі їх називали фіфаки. Народжувалося завше кілька таких, лінивих, бридких і тупих, але скажено вертких, коли йшлося, де би щось вкрасти чи когось у дурні пошити.

— А ти знаєш, який його бізнес?

— Та я не дуже вникаю. З газом щось там зв’язано.

— Як це так йому, бандерівцю, москалі дають ліміт на продаж газу в Європу? За які такі заслуги? Заслуги мусять бути.

— Та є там у нього один, як він каже, корефан у Газпромі. Разом сиділи. Ми, коли буваємо у Москві, зустрічаємося сім’ями. Вони дуже близькі по духу. Дійсно як брати.

— Те, що разом сиділи, то великий капітал. Але того замало, щоб перед Москвою змити пляму бандерівця. У нас тут, у Галичині, на Закарпатті, Волині, Буковині, є ресурс, не менш цінний, ніж їхній