Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Ти хочеш битися чи миритися? — запитав середній син, на боці якого червонів рубець від Вогняного корбача. Середульший вирізнявся в родині найменшою войовничістю. А може, відіграв свою роль і пекучий, мов полум’я, батіг, про що старші дракони ще не відали.

— Я прийшов до вас із миром, — загукав Пинтя.

Змії очманіли. Бо з такими словами до них ще ніхто

не звертався. Досі від драконів тільки оборонялися. Причому боротьба була не на життя, а на смерть.

— Це якась хитрість, тату! — не повірив старший син, обминаючи Татоша збоку. — Він слабак і хоче викрутитися!

— Неправда, у нього є небезпечна зброя, — показав свій поранений бік середульший. — Вона пече, мов вогонь.

Почувши це, Пинтя ляснув натаєм над головою, і вогняна петля зблиснула під хмарами.

— Це якийсь чаклун! — мовила драконяча мати, облітаючи незваного гостя зліва. — Даймо йому спокій! Досить із нас смерті малого Шарканя.

— Це слуга Ґанджі-баби, — роз’ятрювався батько. — Тільки в неї є летючий кінь. Хіба ти не хочеш помститися за смерть нашого синочка?

Він дихнув таким полум’ям на розбійника, що в того обгоріло пірце на капелюху.

— Але й лайдаки ці дракони! — лайнувся стиха отаман, розплющуючи очі. — Живцем запечуть! — А далі голосно загукав до крилатих ящурів: — Іменем вашого сина Шарканя, спиніться! Я маю вам мовити щось важливе!

— Що це за один? — перепитала дракониха. — Може, він справді щось відає?

У ній почали брати гору материнські почуття і суто жіноча цікавість.

— Гаразд, — насупився старший змій, — послухаємо і твою брехню!

Вони підлетіли ближче і взяли розбійника в коло. Тепер він був цілком у їхній владі, і дракони заспокоїлися.

— Я все вам розкажу там — показав Пинтя батогом на хмари, що нависали над ним. — У вашій господі!

— Ще жодна істота не бувала в нашому палаці! — незворушно мовив голова родини. — Чому саме твоя нога має туди ступити?

— Тому що… — запнувся парубійко, — я… ваш родич.

— От брехло! — обурився старший брат.

— Добре, лети за нами! — несподівано погодився батько. Видно Пинтева нахабність і рішучість його заінтригували. До того ж відпала потреба у разі чого тягти м’ясо на собі. Адже м’ясо саме захотіло прилетіти до їхнього палацу.

Дракони вишикувалися у ромб, у центрі якого опинився Татош, і, змахнувши сильними шорсткими крильми, протаранили хмари. Це було нескладно — мов пройти крізь туман. Ще мить — і обрій внизу сховався за непроглядну імлу.

А там, до речі, були сотні глядачів, які, забувши про обережність, висипали на майдан перед Ратушею й чекали кінця цього незвичайного поєдинку. Коли ж Пинтя у супроводі зміїв зник за хмарами, юрба зітхнула й почала сперечатися. Більшість стояла на тому, що розбійникові тепер гаплик, тож усі, хто дотримувався такої думки, поквапилися сховатись у надійній будові королівської управи, і святкова учта продовжилася.

Пинтя уважно спостерігав за зміями. Опришко помітив, що дракони навіть від такого невеликого перельоту стомилися. Видно, вони цілком охляли від недоїдання, і в голові у розбійника одразу зродився план.

Драконячий палац містився на самій вершині Скляної гори. Він також був зі скла, за винятком даху зі жмутків зв’язаної соломи, що захищала від сонця і давала приємний холодок. Скляні стіни були розсувними. У такий погожий день дракони їх забирали, аби протяг зменшував тепло від нагрітої Скляної гори, що відбивала сонячні промені.

Вони залетіли до великої просторої зали, де дракони зазвичай спочивали на великих килимах, зшитих жилами зі шкур упольованих тварин. Гучно напившись води із дерев’яних корит, поцуплених, либонь, у людей, дракони бухнулися кожен у своєму куточку.

Пинтя сидів на Татоші посеред цього піднебесного холу і не знав, що й чинити. Нарешті він зіскочив з коня і дракони полегшено зітхнули. Тепер йому втекти буде куди важче.

— То що ти хотів нам сказати, двоногий шаленцю? — стомлено розплющив очі дракон-батько, поклавши три смарагдові голови на килимок із буйволячої шерсті.

— Я хотів привітати вас, статечний господарю, з народженням онука! — поклонився розбійник, знявши капелюха.

— Що меле цей невгамовний курдупель? — стривожилася мати, і її зелений колір став ще насиченішим.

— У Шарканя народився син, — не втрачав самовладання парубійко, хоча це й було дуже непросто.

— Стули пельку, сволото! У нього ніхто не міг народитися, бо він оженився… на двоногій! — сердито гарикнув батько, і з його великих ніздрів пішов дим.

— Ні, він одружився з Марійкою. І я бачив їхнього сина. Це дуже симпатичний дракончик!

— Що?! — здивовано відкрили пащеки дракони. Пинтя, сам того не відаючи, торкнувся до найболючішої рани крилатих ящурів. Адже дракони були впевнені, що їхній рід неминуче мусить згаснути. А коли вони опинилися тут самі, без жодної невістки, стало зрозуміло, що на їхніх синах закінчиться славна історія тутешніх зміїв. Єдине, що рятувало від невеселих думок, це те, що дракони жили довго — до двохсот років — і практично не мали ворогів. Тому й сприйняли так болісно Шарканеву смерть.

— Ти хочеш сказати, брехлива тварюко, що я маю онука? — підняв свої важкі голови з бурого килимка батько-дракон.

— І він справді такий, як ми? — перезирнулися брати.

Тільки мати німувала, наче проковтнула язика.

— Так, тілько трішечки менший, — усміхнувся Пинтя.

— Якщо ти нас обманюєш, то це дуже жорстокий жарт, — грізно мовив найстарший змій. — Навіть не знаю, що тоді з тобою буде. Хіба що живого тебе їстимемо. Спочатку — ручки, далі — ніжки…

— Уклінно дякую за гостинність! Ясна річ, що ви можете мене зжерти і не подавитись. Ви ж так винищили тут усіх на багато миль навкруги. Але, клянуся честю,