Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

за законами, за чимось ще – а мене зненавиділа вся родина, бо я не японка, а я, насеру матері, одного разу зібрала валізи і назад у Буенос-Айрес, а він за мною, і так і лишився тут теж. Богу дякувати, саме тут виросла, бачив, яка красуня, знімають, як модельку, її в модних журналах…

Я то чув, і першого разу було цікаво, але більше, поза цим, з нею не було про що говорити – тільки потрахатись, випити вина, піти в ресторан, потім ще потрахатись, і їй треба додому, а я собі – в нічне кіно або щось такого.

Ми насправді не цінуємо ніколи того, що маємо і що переживаємо насправді. Життя моє в Аргентині, власне завдяки Стефанії, особливо спочатку, було легким і безтурботним, такий собі я був «easy rider», але оскільки я був молодший, не можу сказати, що жорстокий, бо це притаманне зовсім юним людям, які не розуміють і не цінять людських почуттів через брак досвіду і такий собі природній власнопупоцентризм. Я вже був трохи старший, дещо пережив, часом мені було її дуже шкода, але її обмежений світогляд, а над усе гроші, якими вона володіла, давали їй ніби підстави якось говорити зверхнім часом тоном. Я не раз посилав її відверто на хуй, але все, однак, закінчувалось саме оцим, куди я її й посилав, і все починалось спочатаку.

Однак стан, якого я ніколи в житті не мав, мене часом просто п'янив – це було щось середнє між відчуттями альфонса, що живе за рахунок коханки, яка йому не дуже подобається, і в міжчассі він трахає ще когось, але витримує позу з тою старшою кобітою, бо інакше йому фінансовий пиздець. Друге ж було відчуття балованого «сіночка», якому все дозволено, бо що би він не скоїв, куди ті його батьки дінуться – однаково пробачать, і тому можна вилазити їм на голову.

І першого, і другого в житті моєму не було й близько, але ж це була така приємна і кльова гра, така собі крутизна, типа заїбись, адже книжок я читав багато, і тут грав якусь, відому мені лише з літератури, незрозумілу, чужу, але приємну мені роль.

Одного разу Стефанія принесла мені одежу з прання і якось мовчала кілька хвилин і доволі підозріло на мене дивилась. Я згадав, що вона ще по телефону казала мені, що ми маємо поговорити.

– Ну що? – вже розізлився я. – Кажи, що ти там надумала?

– Знаєш, що я знайшла в тебе в кишені штанів, які ти віддав на прання?

– Що?

– Квиток до порнокінотеатру!!!

Добре, що не презервативи, миттєво проскочила в мене думка, але ще мить не знав, що сказати, і мовчав.

– От куди ти ходиш! От що в тебе в голові! Тобі мало мене? Ти хочеш ще якихось безсоромних розваг!!

Голос у Стефанії був зараз звинувачувально-переможний і урочистий. Якусь мить я відчув себе геть як колись на комсомольських зборах в Луцькому педінституті, коли мене розпинали за хуліганство, яке полягало в тому, що ми з колегою вночі повертались з гулянки і я несамохіть наступив на край свіжої квіткової клумби. Тут нагодився сторож, який по нашій немилій розмові викликав міліцію, і нас забрали туди як злісних порушників громадського порядку. А потім на факультетських комсомольських зборах нас навіть пропонували виключити з комсомолу. А тоді це автоматично означало – і з інституту.

Кінчилося тим, що мені оголосили догану. Я криво усміхнувся і подумки послав усіх на хуй.

Через півроку я покинув Луцьк і подався вчитися в Пітер. Нема зле, щоб на добре не вийшло.

Якби не та пиздувата історія, може б, життя моє склалося зовсім інакше. Я не був би ображений на всіх, не поїхав би в Пітер і…

Тепер я теж усміхнувся, мабуть, теж трішки криво, і сказав їй:

– Ну ходив я порнуху дивитись, бо бачив її дуже мало в житті, і ніколи в кінотеатрі. Ну і що?

Отут у мене був голос, як у такого собі батяра-«сіночка». Бо, власне, одного разу в магазині, коли вона запропонувала мені купити якусь сорочку, продавчиня спитала її:

– А це ваш син?

Я чуть не вдавився зі сміху, а Стефанія з обурення. Я, мабуть, доволі пристойно виглядав тоді на своїх тридцять з гаком, а в Стефанії був поганий настрій, і вона була в хутрі, а я в куртці і джинсах.

Ми враз просто вилетіли з того магазину, і якби я її не трахнув через півгодини, то, певне, її би шляк трафив.

Тепер як «синочок» я й казав:

– Ну, і що!

Це отак мама виловлює в кишені сімнадцяти– чи вісімнадцятилітнього сина презервативи і соромить його, що вона в нього знайшла «це»! От чим ти займаєшся!

На що він, припертий до стінки (як та мишка слонові, який її присоромлював, чого вона така маленька, треба їсти більше і руханку вранці робити – а вона відповіла – хворіла я, і все тут) – відповідає:

– Ну, так, ну і що? А скільки мені років? І що ти від мене ще хочеш? Так, я маю справу з дівчатами. Є ще питання?

І виходить з хати, грюкаючи дверима і не чекаючи на відповідь.

Мама істерично плаче на кухні, доки їй щось не підгоряє на плиті, але відтоді звикає, що синок таки вже виріс і при тому трахається час від