Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— О, нарешті! Добре, добре. Сідайте, товаришу, — зрадів чекіст.

Усе було не дуже. Двоє бійців загинули в зіткненнях із селянами. Троє було поранено. Із десяток місцевих — убито. Селюки тепер ходять люті, готові на все. Треба всіх давити, до стінки поставити через одного, але керівництво не дозволяє. Кажуть, хай спершу здадуть зерно, бо потім не знайдемо. Ось і товариша прислали, аби зайнявсь саме зборами.

— Ех-ех. Дивіться, у нас тут гамірно, — махнув чекіст головою на подвір’я. Звідти лунали крики божевільної старої.

— Помітно, помітно. Але нічого, доводилося працювати й не в таких умовах, — бадьоро відрапортував Горовий.

— Направду? Ну й добре, добре, товаришу. Треба вас десь розмістити тимчасово. Тут уже місця нема, бійців розквартировано. Де ж би вас… О, точно! Василина Олександрівна!

Місцева комсомолка, активістка. Живе в колишній хаті Костиненка. Його рік тому розкуркулили. Там будиночок великий. Знайдеться і вам місце, — обнадійливо сказав чекіст.

Він викликав підлеглого, наказав йому проводити товариша до хати виселеного куркуля. Горовий уважно все розглянув. Напевно, це була особиста кімната колишнього пана. Зліва ще видно рештки кремових шпалер у квіти. А смугасту бежеву шафу з темними вставками, вочевидь, принесли з якогось іншого приміщення. Посередині стоїть стіл тьмяного сіро-мідного кольору, на ньому — лампа під абажуром, склянка, на великій тарілці — недоїдений шматок хліба, смажене м’ясо, квашені огірок та помідор. Усе перемішалося, уляглося шарами, переплуталося у своєму призначенні.

«Як у країні, усе злилося в одне. А колись же це може змінитися», — зауважив про себе Горовий і пішов за супроводжуючим.

Надворі лютував мороз. Здавалося, що всіх посадили до холодильної камери, змусили побудувати там кволі халупи та жити у вічній хуртовині. На вулиці увесь час траплялись погано вдягнені селяни. Вони озиралися на міських незнайомців, на їхні щільно застібнуті мишачого кольору пальта, на зухвало натягнені кепки, на начищені аж до блиску чоботи. Іноді Горовий зустрічав жінок, що зазвичай ходили парами. Вони підозріло дивилися на комуністів, поправляли на голові хустки та пхекали. Шлях вів через пустир. Там колись стояли хати заможних селян, але за часів революції чеченці спалили їх разом із мешканцями: ті відмовилися нагодувати непрошених гостей. Обгорілі кістки цих хат височіли на білому тлі недоїденою підгорілою стравою. Ось як треба чинити з бунтівниками! Кавказці розуміються на покараннях: лише сильною рукою можна видавити цю дурню з голови. Подивитися на цих холопів, так можна подумати, що Земля крутиться навколо їхніх персон. До біса! Усі мають підпорядковуватися радянській владі. Усі!

Із такими грізними намірами Горовий вирушив до свого тимчасового помешкання. За чверть години вони підійшли до розкішної хати. Над вікнами виднілися майстерно вирізьблені візерунки: пишні рослини, кучерява трава. Дах був викладений добротною черепицею, на відміну від більшості інших хат у селі. Біднота-бо стелила нагору солому, а хто трохи багатший — вибудовував дах із дерев’яних брусків. Цей же будинок здавався палацом посеред халуп. Горовий підійшов до широкого ґанку під великим залізним навісом. Обстукав сніг і рушив за своїм провідником усередину.

Їх зустріла темрява.

— От трясця твоїй матері! Куди ж тепер пхатися? — заволав підручний ідеолога. Він спробував був розвернутися, відкрити двері, аби висвітлити коридор, аж раптом на підлогу м’ятою білою хусткою впало світло.

— Дмитре, це ти? Що треба?

— Я. Привів до тебе пожильця, Василино. Темінь у тебе, як у цигана в сраці.

Перша кімната виявилася вітальнею. Більшу частину меблів винесли сусіди, залишилися пара крісел і великий сріблястий диван. Тканина стерлася, подекуди виглядала темна основа дивана, але в цілому виглядав він ще цілком пристойно. Квадратні, по три аршини, вікна впускали так багато денного світла, що в приміщенні було не темніше, ніж на вулиці. Дивно! Поки Горовий озирався навсібіч, господиня пішла до сусідньої кімнати, що мала вихід на кухню. Там щось кипіло, і вона пішла подивитися. Дмитро відразу занудьгував, глянув на Івана Єгоровича, засопів і пішов геть. Коли Василина повернулась, то застала тільки товариша, що самотньо стояв у великому, безглуздому пальті, стискаючи картуза в руках.

— Товаришу, ви надовго до нас?

— Поки не знаю. Треба навести лад, лихоманить тут добряче.

— Це тимчасово.

— Просто комуністична ідея ще не вкоренилася в головах колгоспників. Мабуть, Маркса тут не читали.

— Де там! Вони і газети ледь читають.

Василина усміхнулася, оголила низку рівних зубів. Це була щільно збита сільська дівка. Дешева ситцева сукня облягала її тіло, виділяючи пишні форми. Важкі груди, широкі стегна… Вона заходилася прибирати в кімнаті, рухаючи сідницями й плавно переміщаючись з одного кута в інший. Раптово Горовий зрозумів, що не може відвести від неї погляд. Жінка поводила задом, а він уп’явся в її плоть, відчувши в паху збудження. Йому стало соромно, що він дивиться на чужу жінку й не може відірвати очей. Ой, яка вона гарна! Тваринне бажання все сильніше захоплювало його, відносило кудись в іншу реальність. Таке бувало, коли він лежав у ліжку зі своєю дружиною й думав про якусь розпусну бабу. Небачена хіть полонила його! Він затремтів, затріпотів.

Василина прибралась, попросила поки сідати, мовляв, вона зараз повернеться. Горовий слухняно сів на диван, зітхнув.

«Чорт забирай… Треба тримати себе в руках! Баба як баба, що на неї дивитися? Мені потрібно тримати себе в руках!..» — як молитву повторював він. Комуніст постукав по м’якоті дивана, помацав тканину.

«Може, і не треба нічого? Ось так де-небудь оселитися, полюбити когось? Може, завести дітей? Може?..» — думав і думав він. До голови пхалися незвичні ідеї. Здавалося, що його підмінили, він зараз і не він насправді. Десь у свідомості виринули майже забуті