Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Багато?

— Добряче. Заснув на канапі.

— Довго тривало? Тобто пив-пив і заснув?

Ледь помітний кивок голови.

— Як ви зараз почуваєтеся?

— Трохи ватяним.

— Ясно. Сьогодні допиту не буде. Тверезійте до завтра. Я попрошу, аби вам дали щось заспокійливе, щоб пом'якшити похмілля.

— Але… я нічого не зробив. Ми не могли б відразу з цим покінчити, щоб я пішов собі додому?

— Ні. Ви потрібні мені тверезим, з ясною головою. Усе не так просто. Цілком імовірно, що ви нічого не зробили, однак поліція щось на вас має, можете навіть не сумніватися. Інакше ви не опинились би тут. Усе, що треба, я передам слідчим. Прийду ввечері, тоді й поговоримо.

Мунка і слідчого я знайшов у кабінеті навпроти.

— То як, хоче він тебе? — запитав Мунк.

— Хоче. Але сьогодні допиту не буде.

— Як? Чому?! — вигукнув слідчий роздратовано, ледь не ображено.

— Мій клієнт нетверезий. У ліпшому випадку в нього важке похмілля після тривалого запою. На допиті він мені потрібний з ясною головою. Подбайте про щось заспокійливе для полегшення похмілля.

Мункові такий розвиток подій не сподобався.

— Якщо йому завтра в суді мають обрати міру запобіжного заходу, то допит повинен…

— Послухай, Мунку, обирати запобіжний захід можна буде не раніше, як післязавтра. Обіцяю: жодних каверз з мого боку. Але я не дам згоди на допит клієнта в неадекватному стані. Він взагалі не зобов'язаний давати свідчення.

Мунк знав, що проти правил не попре, і, стенувши плечима, погодився.

— Гаразд. Починаємо завтра о дев'ятій ранку.

Ганс Ґудвік мав не ліпший вигляд, ніж напередодні. Але він перевдягнувся у свіжий одяг, який принесла Ірене, та й голос його зміцнів і прояснів. Я провідав Ґудвіка ввечері в слідчому ізоляторі, однак мало що з нього видобув. Він торочив, як заведений, що нічого не зробив.

Слідчі почувалися бадьоро й у доброму гуморі. Наймолодший називався Гамре. Сьогодні він теж був у костюмі та білій сорочці з краваткою, свіжо підстрижений. Нільсен — старший, десь мого віку. Недбало вдягнений, майже цілком лисий, весь час усміхнений. Гамре вів допит; він був точний і скрупульозний, друкував на комп'ютері швидше за будь-якого відомого мені поліцейського. Я згадав допити, які я ледве висиджував, бо слідчі записували їх, друкуючи двома пальцями.

Почали, як завжди, з особистих даних Ганса Ґудвіка. Я слухав на піввуха тихі, монотонні відповіді Ганса.

Немає нічого нуднішого на світі для адвоката, як присутність на поліцейському допиті. Адвокат не наділений при цьому ніякими функціями, тільки пильнує, щоб не порушувалися права клієнта. Але таке траплялося рідко або й зовсім не траплялося, надто за присутності офіційного захисника. Тому роль адвоката зводилася, зазвичай, до ролі пасивного слухача. У такій ситуації дуже легко стати неуважним, замислившись про геть щось інше. Небезпечний момент, бо кожний допит рано чи пізно сягає визначальної точки, коли слідчий відкриває свої карти, і важливо той момент не проґавити.

— Боюся, нам доведеться поговорити про Майю, — мовив Гамре. — Я розумію, як це боляче, але нема ради.

З виразу обличчя Гамре ніхто не сказав би, що йому це хоч трішки болить.

Ганс Ґудвік мовчав. Гамре переказав факти, Ґудвік відповідав односкладово.

— Що ви відчували, дізнавшись, як жорстоко була вбита ваша донька?

Я аж підірвався зі свого розслабленого стану, не повірив власним вухам.

— Та це ж… Як можна про таке питати! Що він відчував? А ти, чорт візьми, як гадаєш, що він міг відчувати?

Гамре залишався незворушний, лише порожевіла шия виказувала, як йому не сподобалося втручання.

— Гаразд, дозвольте інакше сформулювати запитання. Чи відчували ви агресію до людини, яка вчинила таке?

Я похитав головою.

— Нічим не ліпше формулювання, Гамре!

Слідчий навіть не глянув у мій бік.

— Ви можете відповісти на це запитання, Ґудвіку?

— Звісно, я відчував лють, — сказав Ганс Ґудвік.

— А… кого ви вважали вбивцею?

— Альвіна Му, само собою. Його арештували й судили….

— …і виправдали.

— Так.

— Після звільнення Альвіна… ви далі вважали його вбивцею вашої доньки?

— Неприкрита спекуляція, Гамре! — знову втрутився я, але ніхто на мене навіть уваги не звернув.

Обидва слідчі ніби вже знали, що намацали щось важливе, і тепер будь-що прагнули до цього докопатися.

— Так, я далі вважав, що то був Альвін. І досі так вважаю, — сказав Ґудвік.

— І… що ви відчували до Альвіна? — тихо запитав Гамре.

— Ненависть. Безмежну ненависть.

— Ви хотіли б його вбити?

— Так!

— Виношували плани це зробити?