Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

Блуд, Вихор, Відьма, Вій, Вовкулака, Дідо, Домовик, Русалка, Світилка, Скарбник, Упир, Чарівник, Чорт, Чугайстер, Злидні, Біси тощо – здається, їм і ліку немає, аби їх усіх згадати.

У перші дні свого княжіння в Києві Володимир розпочав велике будівництво на Старокиївській горі, яка ще раніше, за Олега, перетворилася на адміністративний центр Києва. Володимир спорудив там новий кам’яний палац із бенкетною залою (гридницею), а перед ним опорядкував величне капище з ідолами. Головною фігурою того святилища став Перун, давньослов’янський бог грому та блискавок, війни і перемоги, покровитель князя та його дружини.

Перуна поставили за «теремним двором» на горбі й оточили його сонмом інших богів. Робив це Володимир з метою об’єднати язичницьким пантеоном різні племена в єдину державу з єдиною вірою. Перун – бог князів та дружинників – був перетворений в головне божество усієї Руської землі.

За літописом, боги Володимира стояли на горбі «за двором теремним», себто за межами давнього городища і виставлені були для всезагального поклоніння. Капище знаходилось, як установили археологи, в центрі давнього Києва, на Бабиному торжку, поруч із княжими палацами X століття. (Залишки святилища будуть вже в наші дні виявлені під будинком № 3 по Володимирській вулиці.)

І першим серед новопоставлених богів (Даждьбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокоша) був Перун. Всемогутній бог мав людську подобу. Тіло його було вирубане з дерева, голова відлита із срібла, а вуса – із золота. За Густинським літописом, ноги в Перуна були залізні, очі – з коштовного каміння. В руці він тримав кам’яну подобу стріли, що була прикрашена яхонтами і перед ним завжди горів вогонь, який жерці під страхом смерті зобов’язані були підтримувати. Заґавиться який жрець, і вогонь згасне, одразу ж такого жерця потягнуть на плаху, де його зроблять «меншим на одну голову».

Інші боги, що стояли на капищі навколо Перуна, – Хорс, Даждьбог, Стрибог, Сімаргл та Мокоша – були богами різних племен та місцевостей, а тепер Володимир оголошував їх єдиними – спільними богами всієї Русі.

Хорс і Даждьбог уважалися богами Сонця. Даждьбог – один з головних богів язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося красне сонце, яке, як вірили слов’яни, давало життя, насичувало собою всю природу. Звідси й назва Даждьбог – від прадавнього даждь – дати, тобто дай-бог, бог, який дає, чи дослівно – той, хто дає життя. Як цар сонця, Даждьбог уважався «дідом всіх людей». (За «Словом о полку Ігоревім», руський народ – це Даждьбожі онуки.)

А ще він був джерелом благополуччя, багатства людського, тож слов’яни високо шанували його і вважали наймогутнішим серед богів.

Крім Даждьбога, шанувалися на Русі й інші сонячні боги: Сварог – його називали ще вогнем або тим, хто посилає стріли, тобто сонячні промені.

А ще на Русі, крім богів Володимира, встановлених ним за двором теремним, шанували Стрибога, Ярила – бога весняного сонця, Купала – бога літнього сонця, а також Трояна, Коляду, Переплута.

Серед богів найзагадковіша Мокоша – єдина жінка серед божеств київського пантеону. Вочевидь, вона була богинею води, дощу, грози, а отже, й плодючості, як українська Марена (богиня води та весни), Велика богиня слов’ян.

Мокоша була й богинею жіночого господарства, допомагала прясти (сама при цьому залишаючись невидимою), її вважали ще й покровителькою пологів.

Велес чи Волос – був скотським богом. В літописах зазначається, що князі зі своєю дружиною присягали Перунові й Велесу, «по закону руському… клялись своїм оружжям і Перуном – богом їхнім, і Волосом, богом скоту».

Статуя Волоса стояла у Києві на Подолі, на березі річки Почайни. Оскільки в ті часи головним багатством вважалася худоба, то Волоса також уважали богом багатства.

Серед головних богів Русі, хоч і не виставлених Володимиром «за двором теремним», були Ладо, Купало і Коляда. Ладо був богом веселощів, благополуччя і шлюбу. Всі, хто шлюбувався, приносили йому жертви. Про Ладо співається у весільних піснях, від Ладо залежало щастя сім’ї, народження дітей. Одночасно він – бог весни і кохання. Його жінкою була Лада – богиня материнства. Вона з’являлася в образі красуні-жінки, що прикрашена квітами й колосками, променями сонця…

3

«И сходились на эти игрища, на пляски и на всякие бесовские песни…»

Це із «Повісті врем’яних літ».

Із пізніших записів:

«Горе городу тому, в котором князь юн, люблящий пить вино с гуслями вместе с молодыми советниками».

Княжі бенкети з найдавніших часів на Русі супроводжувалися музикою.

Та й не тільки в князів. У слов’ян-язичників свята на честь богів супроводжувалися різними іграми, процесіями, танцями під пісні та музику, іноді з ряженими. Музика (гудьба), танці, пісні бісівські (так їх пізніше йменуватиме церква), язичницькі грища та «жертви ідольські» були повсюди, де, зібравшись, веселилися слов’яни. Музика і танці були звичною розвагою і при дворах київських князів. Феодосій у своєму «Житії» розповідає, як, прийшовши якось у палати до Святослава, побачив, що перед ним грало багато музикантів: «Одни бренчали на гуслях, другие гремели в органы, а иные свистели в замры, и так все играли и веселились, как это в обычае у князей». Загледівши незадоволення блаженного, князь велів музикам припинити гру і звідтоді як з’являвся блаженний, князь наказував музикам припиняти гру…