Каміло Хосе Села - Вулик

— Дай-то, Боже!

Лаурита й Пабло зазвичай п’ють каву в розкішному барі на Гран Віа, куди людина з вулиці навряд чи поткнеться. Щоб підійти до столиків — їх лише з півдюжини, і на всіх скатертина та вазочка з квітами посередині,— треба пройти повз шинквас, біля якого майже порожньо: хіба що одна-дві сеньйорити попивають коньяк і кілька зовсім юних шаленців грають у кості на поцуплені з дому гроші.

— Привіт, Пабло, ти вже не озиваєшся ні до кого. Звісно, закохався...

— Привіт, Маріє Тересо. А де Альфонсо?

— Вдома, любий, останнім часом він дуже змінився.

Лаурита закопилює губки; коли вони вмощуються на диванчику, не бере Пабло за руку, як звичайно. Пабло в душі відчуває деяку полегкість.

— Слухай, хто ця дівчина?

— Моя приятелька.

Лауриті робиться сумно, й вона з прикрістю питає:

— Така ж, як оце я зараз?

— Ні, дівчинко.

— Але ж ти сказав «приятелька»!

— Гаразд, знайома.

— Авжеж, знайома... Слухай, Пабло...

Очі в Лаурити раптом наповнюються слізьми.

— Що?

— Я дуже засмучена.

— Через що?

— Через цю жінку.

— Слухай, дівчинко, замовкни і не мели дурниць!

Лаурита зітхає.

— Зрозуміло, і ти ще мене картаєш.

— Ні, дівчинко, я тебе не картаю. Тільки не мороч мені голови.

— От бачиш?

— Що я маю бачити?

— Ти мене картаєш!

— Ні, дівчинко, я тебе не картаю. Просто мені неприємні ці сцени ревнощів — і тут нічого не вдієш! Завжди те саме.

— З усіма твоїми дівчатами?

— Ні, Лаурито, одні більш ревниві, інші менш.

— А я?

— Ти ревнивіша за будь-кого.

— Зрозуміло! Бо ти мене не любиш! Ревнують тільки тоді, коли кохають палко, пристрасно, як я тебе.

Пабло дивиться на Лауриту, мов на рідкісну комаху. Лаурита лагіднішає:

— Слухай, Пабліто.

— Не називай мене Пабліто. Чого тобі?

— Ох, любий, який ти колючий!

— Нехай так, але не повторюй весь час одне й те саме, зміни платівку; мені це вже стільки людей казали.

Лаурита посміхається.

— А мене не засмучує те, що ти колючий. Ти мені подобаєшся таким, який ти є. Але я трохи ревную! Слухай, Пабло, якщо ти колись розлюбиш мене, ти мені про це скажеш?

— Так.

— Та хто вам повірить?! Усі ви дурисвіти.

Поки вони п’ють каву, Пабло Алонсо починає розуміти, що йому з Лауритою нудно. Вона дуже симпатична, приваблива, ніжна, навіть вірна, але надто одноманітна.

У кав’ярні доньї Роси, як у решті кав’ярень, публіка, що збирається ввечері, зовсім не така, як та, що сидить тут удень. Усі вони — постійні відвідувачі, всі сидять на тих самих диванчиках, п’ють із тих самих філіжанок, вживають ту саму питну соду, платять тими самими песетами, терплять ті самі грубощі господині, а проте — хтозна чому — люди, що приходять сюди о третій годині дня, зовсім не такі, як ті, що з’являються о пів на восьму вечора; єдине, що, можливо, їх об’єднує — це прихована в глибині душі думка, ніби насправді саме вони і є старою гвардією кав’ярні. Одні одних — денні відвідувачі вечірніх, а вечірні денних — вони вважають самозванцями, яких можна хіба що терпіти, але думати про них не варто. Ще б пак! Ці дві групи відвідувачів — узятих поодинці чи як цілісність — несумісні, й коли хтось із денних відвідувачів випадково затримається за кавою, вечірні дивляться на нього тими ж лихими очима, якими денні відвідувачі дивляться на вечірніх, якщо ті приходять раніше належного часу. У добре організованій кав’ярні, подібній до Платанової Республіки, мала би бути перерва — щонайменше на чверть години,— щоб денні й вечірні відвідувачі не зустрічалися навіть біля вхідних дверей.

У кав’ярні доньї Роси по обіді залишається єдина, крім господині й персоналу, знайома нам людина — це сеньйора Ельвіра, котра насправді зробилася тут чимось на кшталт меблів.

— Як справи, Ельвірито? Добре спали?