Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

місто, зробити свої жіночі справи і швиденько повернутися. І так я раз на місяць виїжджала в Авдіївку і мала гарний манікюр.

В тихі періоди від війни і роботи відволікали книжки — в нас на промці була велика бібліотека, волонтери привезли. Але там, знову ж таки, багато книжок було про війну. А ще в нас була кімната на КСП, ми там часом збиралися вечорами, і був боєць — Олексій Чушкін, — він дуже гарно грає на гітарі. Сміялися, щось згадували і так відпочивали від війни.

А ще в мене було кошеня, Хантер звати. Я дуже хотіла, просто мріяла — і хлопці мені подарували британця висловухого на день народження, коли ми стояли під Горлівкою. Я була безмежно щаслива, але переживала, як воно буде, бо я вже знала, що ми от-от маємо виходити з Новгородського і їдемо на промзону. Воно постійно жило зі мною. І таке кошеня було, що як обстріл — його неможливо забрати з двору. Це була моя маленька відрада — воно росло, бігало, всіх кусало, гралося…

З хлопцями стосунки склались як у сестри з братами. У таких умовах треба адекватно поводитись. Ще в медпункті, у пункті постійної дислокації, я помітила, що були такі, хто приходив просто поспілкуватися. Я зрозуміла це за кілька днів, і вирішила, що це неправильно і так бути не повинно. Це ж стосувалося і жартів типу «Вашій мамі зять не потрібен?». Я просто нормально і відверто з ними поговорила: сказала, що я приїхала сюди не за цим, не за кавалерами і женихами, що я тут із цілком конкретною метою і не збираюся заводити тут жодних стосунків чи чогось такого. Сказала щось типу: «Ми з вами тут з однієї причини і з однією метою, то давайте разом і на відповідному рівні для неї працювати». Потім ми все перевели на жарти і більше до цієї теми не поверталися. Звісно, побратими про мене намагались піклуватися, пропонували, там, додатковий каремат дати, щоб було спати зручніше, хвилювалися за мене, коли я була на виїздах, але як за сестру. Опіка була, залицянь — жодних.

Особисто я — за жінок в армії й не розумію, чому мають бути якісь обмеження чи заборони. Якщо ти можеш це робити — чому ні? Добре, що почалися зрушення, підписали важливі документи і скасували багато обмежень для жінок. У мене є багато знайомих жінок-військових, якими я захоплююсь. Якщо вона може гарно стріляти — чому вона має писати папірці у штабі чи варити борщі? Я не бачу різниці між статями в цьому плані: якщо людина хоче і вміє добре робити певну справу — навіщо їй забороняти?

Що далі? Оскільки я прийшла спершу добровольцем, за мобілізацією, я прослужила один рік як мобілізована. Потім підписувала контракти, і вже три роки, таким чином, я в армії. І поки триває війна, поки батальйон наш є, і поки він воює в гарячих точках, я не хочу звідси йти. Я розумію, що робота моя тут потрібна, тому я не можу піти.

А після війни… не знаю. Я хотіла працювати в операційній. Але зараз я вже звикла до армії, звикла до форми, тож якщо я звідси піду — все одно залишуся медиком і працюватиму десь у військовому шпиталі.

Оксана Якубова
30-та і 54-та окремі механізовані бригади

На війну мене мобілізували. Я — фінансист, працювала в Міністерстві фінансів. Перший раз викликали у військкомат 19 березня 2014 року. Сказали, що забирають. Я погодилася. Подзвонили у 8-й армійський корпус, але там сказали: «Ні, дівчат не беремо». А вже 30 березня 2014 року знову подзвонили і сказали прийти. Запитали, чи піду я в армію. Єдине, про що я спитала: чому мене? Сказали, що було п’ятеро фінансистів: один не служив, один — з дітьми, одному не можуть додзвонитися… Ну, і залишилася лиш я. 30 березня 2014 року мене відправили в 30-ту окрему механізовану бригаду начфіном. Колись я служила у фінансовій службі МНС. Я не кадровий військовий, але там отримала офіцерське звання. Тому мене й забрали. Так я потрапила в армію.

Коли я приїхала на місце служби, в мене був шок. Це був жах. Армії, по суті, не було. Армія не була готова до війни ні у фінансовому плані, ні в кадровому, ні у технічному, ні в плані озброєння. Працювало багато жінок, які собі приходили всі разом, робили мирно свою роботу і йшли додому в чітко визначений час. За документами мало бути обмундирування, обладнання, ліжка, матраци — резерв на випадок війни. Але не було нічого. Коли я приїхала у бригаду, саме прибула перша хвиля мобілізованих. Різні люди були: і такі, хто хотів воювати, і ті, що п’яні валялися, відколи приїхали. Перша моя зустріч з командиром бригади… Я її ніколи не забуду. Він сказав: «Тобі що, адреналіну не вистачає? Чи особисті проблеми порозв’язувати приїхала? Пригод шукаєш? Чого ти сюди прийшла?»

3 квітня ми вийшли в район перешийку з Кримом. Це район Цюрупинська. Чаплинка, Сиваш — туди. Хлопці не знали, куди нас везуть. Був повний безлад. Мені як фінансисту треба було людям нараховувати зарплати, але не було елементарного — списків штату, наказів про зарахування. Ми не могли звести купу людей до банального списку прізвищ. Потім із Києва прийшла телеграма, що ми служитимемо рік і треба терміново виплатити людям грошове забезпечення, бо вже почалися бунти. От вам, мовляв, гроші — діліть на всіх порівну. Перший штат бригади робили з кадровиком уночі. Мої помічники не були фінансистами, тож поки ми розбиралися, можна було збожеволіти. Приїжджали