Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

від одного західномонгольского правителя привіз цареві два пуди якогось листя. “Не знаємо, листя якого дерева чи трави, але варять їх у воді” — відзвітував Старков перед государем. Напій цареві і боярам сподобався, і вже в 1670-ті роки його почали ввозити до Москви. До речі, коштуючи від початку дуже дорого, чай аж до кінця XVIII століття був “міським” напоєм і у великій кількості його продавали лише в Москві.

Тільки після смерті Єкатєріни II 1796 року ціна на китайський чай знизилася, тому він поширився серед росіян, поступово витісняючи традиційний російський напій — квас. Саме від початку XIX століття відбувається масове поширення чаю по Росії.

Пряники друковані

Ще один “тульський” винахід — пряник — також вигадали зовсім не в Росії.

Походження пряників сягає глибини тисячоліть. Уже стародавні єгиптяни знали про них. Кондитерські вироби з борошна і меду археологи знайшли в давньоєгипетських гробницях. А під час розкопок в Італії були знайдені форми для виготовлення пряників, що їх стародавні римляни називали медовиками, латиною “panus mellitus”. Це були намазані медом коржі, які з медом і випікали. Пряниками їх стали називати тоді, коли в тісто почали додавати різноманітні прянощі.

Вважається, що пряники, близькі за формою і складом тіста до сучасних, уперше були виготовлені у Бельгії в місті Дінан.

Потім такі пряники почали виготовляти в місті Аахен, розташованому на стикові Німеччини, Бельгії та Нідерландів. Німецькою вони називалися Printen, тобто “друковані”. Згодом “друковані” німецькі пряники прямокутної форми, обсипані прянощами, марципанами, горіхами і цукатами, почали називати аахенськими пряниками. Нині друкований пряник — один із символів Аахена, так само як і російської Тули.

Пряники друковані — аахенські й тульський

У середньовічній Європі були відомі також так звані Lebkuchen — традиційні німецькі різдвяні пряники. Найімовірніше, їх винайшли середньовічні ченці із Франконії ще в XIII столітті. Перші записи про випічку “лебкухенів” належать не пізніше ніж до 1296 року, а в 1395 році вони згадуються у Нюрнберзі. Тому їх ще називають нюрберзькими пряниками.

У XV столітті в Європі дуже популярними були пряники-картинки з релігійними і міфологічними зображеннями — Різдва Христа, Мадонни з немовлям, Хрещення Христа, Самсона з левом, Орфея та ін. Згодом на пряниках з’явилися зображення повсякденного життя — весілля, народження дитини, хрестини тощо.

1640 року в Польщі набули популярності торунські пряники (від назви міста Торунь), які нерідко були частиною приданого польських наречених. Подібний звичай описаний і в словнику В. Даля: “На другий день весілля молодята йдуть на поклін до батьків нареченої із пряником”.

Загальноприйнята думка, що нібито росіяни “з давніх-давен” ласували пряниками, не має достовірного підґрунтя — не знайдені документальні свідчення їх “давньоруського” походження. Відсутня згадка про пряники і у відомій письмовій пам’ятці “Домострой”, написаному духівником царя Івана IV Ґрозного священиком Сильвестром, який склав докладний список практично всіх сучасних йому страв, кулінарних виробів і напоїв.

Документально підтверджена історія російського пряника починається лише з налагодження у XVIII–XIX століттях пряникового виробництва в Тулі. Першу згадку про тульський пряник виявлено у Писцовій книзі 1685 року, де написано: “Кропали портное, делали крашенины, ножишки, занимались всяким иным рукомеслом, торговали по мелочам орехами, пряниками”.

Перші російські пряники становили спробу відтворити іноземні рецепти з використанням місцевих продуктів, що й привело, зрештою, до створення власної оригінальної продукції, яка стала популярною по всій Росії. У XVII столітті в Тулі пекли і продавали м’ятні, медові та друковані пряники, прикрашені різними складними візерунками. Крім Тули, в Росії славилися пряниковим виробництвом у XVII–XIX століттях міста Арханґєльск, Волоґда, Москва, Твєрь.

Російські пряники пекли до Різдва Христового, прикрашали ними різдвяні ялинки, обмінювалися у Прощену неділю, їли їх на Великдень і в поминальні дні, на іменини тощо. На пряниках, зазвичай, видавлювали зображення чарівних птахів, млинів, квітів, риб, пароплавів, солдатів, баринь, селян тощо. Виготовляли пряники й у вигляді веселої абетки з відбитками букв, за якими батьки навчали улюблених чад грамоти. На весілля молодятам дарували пряники у вигляді сердець.

За способом виготовлення пряники бувають ліпні, друковані (для їх виготовлення потрібна спеціальна пряникова дошка-форма з малюнком), вирізні або силуетні (такі пряники вирізують ножем або за допомогою металевих форм із розкатаного пласта тіста).

У наш час пряники, як і за старих часів, виготовляють вручну. За спеціальною рецептурою майстри-тістоміси готують тісто, з якого пряничниці потім формують пряники.

“Вушка на маківці”

Чимало людей таку відому страву, як пельмені, традиційно пов’язують з Росією, Уралом (уральські пельмені) або Сибіром (сибірські пельмені). Однак насправді пельмені, як і пряники, мають багатовікову міжнародну історію.