Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

почався практично відразу після анексії. Перше повстання почалося в Кізікі ще в 1802 році і в ньому взяло участь кілька тисяч грузинів. Через два роки повстання охопило гірські райони Картлі, під час придушення загинуло кілька тисяч осіб, заарештовано понад 300. У 1812 році — кахетинське повстання, в тому самому році шість тисяч грузинів воювали з окупаційними військами поблизу села Шилда і в Шатілі. У 1819 році — повстання в Імереті і Рачі, в 1820 році — кутаїське повстання. До 1918 року, поки Грузія не проголосила незалежність, було більше 25 бунтів, повстань, протестів та зіткнень.

Демократична республіка Грузія існувала з 1918 по 1921 рік. Незалежність Грузії була визнана радянською Росією 7 травня 1920 року, а через десять місяців країну захопила Червона армія. Але й тоді грузини не залишили в спокої тепер уже радянську владу: в 1924 році по всій Грузії почалося повстання, жорстоко придушене більшовиками. Заворушення і протести проти радянської влади супроводжували всю історію Грузинської РСР. У 1930-ті роки почалися масові репресії, на початку 1940-х років — арешти й масові страти активістів національного руху, в 1949 році — масові репресії проти студентів і викладачів Тбіліського університету, в 1951 році — депортація до Сибіру 20 тисяч «неблагонадійних». У 1956 році мітинги відбулися по всій Грузії. І так було до 1989 року, коли 9 квітня радянська армія жорстоко розігнала мирну акцію в Тбілісі.

Грузія — лише частина історії Російської, а потім Радянської імперій, у яких окуповане населення чинило спротив. Для цього були серйозні причини: з початку XIX століття царська адміністрація планомірно знищувала грузинську культуру — було введено заборону на освіту грузинською мовою, заборонено використання мови в богослужінні, знищено автокефалію Грузинської православної церкви, заштукатурено грузинські церковні фрески та замінено на інші — в «російській традиції», перебудовано частину храмів і монастирських комплексів.

Принаймні з XVII століття у різних частинах Російської імперії, що розширювалася, періодично спалахували бунти і повстання — повстання Івана Болотнікова, Селянська війна Степана Разіна, Пуґачовський бунт, казацьке повстання Кондратія Булавіна, польське повстання, заворушення в окупованій Центральній Азії. У 1861, 1877, 1878, 1907 і 1917 роках прокотилися повстання на Північному Кавказі, насамперед, в Ічкерії та Дагестані. У 1858–1859 роках у п’ятнадцяти губерніях Поволжя і Центральної Росії відбулося антиалкогольне повстання, 780 призвідників було арештовано і заслано на каторгу. В 1902 році повстання охопило Харківську і Полтавську губернії. З середини XVII і до початку XIX століть окупації чинили спротив чукчі, вони вели справжню війну з російськими військами.

На жаль, досі історики не склали точної статистики бунтів, заворушень і повстань за часів Російської імперії, але навіть за уривчастими відомостями можна робити висновок про сотні випадків. Окрім відомих, була величезна кількість місцевих і сільських бунтів, причиною яких стали земельні реформи та чиновницьке свавілля. На околицях імперії бунти і повстання тривали аж до зречення царем престолу. Найзначніше було в 1916 році — на більшій частині території сучасних Киргизстану, Узбекистану і Таджикистану. Під час придушення загинуло кілька сотень тисяч осіб.

В історіографії СРСР згадуються повстання часів Російської імперії, але практично нічого не йшлося про радянський час. Це була заборонена тема. Насправді повстань було не менше, ніж за царя, і придушували їх жорстокіше — зброя була досконаліша, країна була за «залізною завісою». Спокій оберігала цензура.

Ще в перебудовний час почала з’являтися перша інформація про розстріл новочеркаського повстання в червні 1962 року. Все почалося зі страйку на Новочеркаському електровозобудівному заводі. До робітників сталеливарного цеху приєдналися містяни. Люди на мітингу вимагали підвищення зарплати, у відповідь влада направила армію — озброєних солдатів і танки. Після того як протестувальники попрямували до будівлі міськвиконкому, в них почали стріляти. Загинули 24 людини, тіла яких влада таємно вивезла і поховала в чужих могилах. Було поранено 87 осіб, арештовано 240.

Роком раніше заворушення відбулися у Краснодарі, того самого 1961 року — в Александрові й у Муромі Володимирської області. У 1959 році під час придушення в казахстанському Теміртау було убито 11 осіб, 70 осіб було арештовано, з них п’ятеро засуджено до розстрілу. В 1975 році морський офіцер підняв повстання на протичовновому кораблі «Сторожевой», придушене за допомогою військових бомбардувальників. Ініціатор повстання капітан 3-го рангу Валерій Саблін був засуджений до розстрілу.

Найбільше повстань було в перші роки радянської влади. Чинили спротив більшовикам жителі Далекого Сходу і Сибіру. В 1924–1925 роках було повстання тунгусів і якутів. У 1931–1934 роках відбулося Казимське повстання хантів і ненців, тоді ж — Уровське повстання в Забайкальському краї. Амурські казаки і селяни бунтували в 1924 році. У Криму в 1929–1930 роках було Алакатське повстання. Загалом із 1954 року в СРСР відбулося понад 70 повстань і масових мітингів. Кількість загиблих обчислюється сотнями, поранених — тисячами, кілька тисяч було притягнуто до кримінальної відповідальності, зокрема й до вищої міри покарання — розстрілу. Географія заворушень — практично весь Радянський Союз.

Укладачі списків, проте, уточнюють, що вони неповні. Лише зараз, останніми роками, дослідники намагаються відновити хронологію і подробиці подій. Чеченський історик Маірбек Вачаґаєв, наприклад, має матеріали про повстання на Північному Кавказі в 1919, 1920, 1921, 1924, 1930, 1937, 1942, 1973 роках. У сучасній Росії більшість архівів закриті, нинішня влада, як і раніше, побоюється розголосу документів та інформації.

Французький письменник і мандрівник маркіз Астольф де Кюстін на запрошення імператора Ніколая I відвідав Росію і через чотири роки видав у Парижі книжку «Росія в 1839 році». Невідомо, з якої причини імператор запрошував француза, але книга виявилася першою гідною критикою Росії. Образно Астольф де Кюстін назвав Ніколая I «тюремником однієї третини земної кулі», і саме французькому публіцистові належить визначення «Росія — тюрма народів». Знаменно, що перший повний переклад російською мовою книжки Астольфа де Кюстіна з’явився тільки в 1996 році. Її, найімовірніше, в оригіналі читав Лєнін, який повторив фразу про «тюрму народів» у 1914 році, у своїй статті «До питання про національну політику». Як будь-який популіст, Лєнін любив критикувати своїх попередників, але, прийшовши до влади, зумів повторити злочини у багато разів жахливіші. Лицемірний вождь писав про свободу, рівноправність і закони, але став ініціатором створення величезного концтабору, всередині якого переслідували, принижували, вбивали і все це видавали за «народне щастя». Нарешті, в 1983 році президент Рональд Рейґан дав ще одну оцінку ситуації в СРСР, назвавши його «імперією зла».

І на завершення — досить різке резюме викладеному, автором якого був російський поет