Рімантас Кміт - Хроніки Південного

— Скакуни.

— Гаразд, скакуни.

— Велика різниця між конями і скакунами, — вона починає мені читати лекцію. — Коні — робочі тварини, а скакуни гарні, виплекані, беруть участь на виставках. Для мене вони — символ свободи.

— Як і чайки?

— Чому чайки?

— Тобі ж подобається «Чайка Джонатан Лівінгстон» Баха.

— A, ну так.

— Тому такі чайки теж можуть бути символами свободи, чи не так? А ще краще кінь, ну, скакун з крилами на спині, такий Пегас…

Нареготалися обоє. «Зовсім нічого та Моніка, — подумав я, — трошки сентиментальна, але пожартувати з нею можна». Я пояснив їй свою теорію щодо регбістів, яких порівнював з чайками, бо регбісти у Литві також вільні, оскільки ніхто не змушує їх грати — ні гроші, ні слава, ні кар’єра, — а вони все одно грають, лише тому, що самі того хочуть… Цю теорію вона сприйняла скептично, але той факт, що книжку я читав, їй сподобався. Каже: «Ну ти дивись, виявляється, що й регбісти книжки читають». А то ні! Усі вважають, що регбісти — мудаки, проте ніхто не кумекає, скільки там потрібно приймати стратегічних рішень. Тут вам не американський футбол, де надінеш шолом на голову і намагаєшся проломити стіну. Ми ще побалакали про книги. Ерліцкас їй не дуже подобається, навіть і не читала, але каже, що нещодавно прочитала «Відьму і дощ»[13], то ця — страшенно класна — вільний політ думки, сказала все про ксьондзів і про костел. Мені цю книжку позичити не могла, бо сама щойно позичила. Цікаво, думаю, що в неї за нав’язлива думка стосовно свободи: хочу бути як чайка, як скакун, як відьма — вільною. Я коли хочу щось зробити — то беру й роблю, і зовсім не потрібні мені ті чайки. З концерту «Помпи» я пішов, на тренування теж ходжу. Я не мащу собі голову різною там свободою. Хочеться побалдіти під музику BIX — балдію. Це — свобода? Не знаю, можливо.

Я подивився її касети. Касет було немало, але щоб мені щось сподобалось, я б не сказав. Ну, можливо, «Фойє». Вона слухає Бітлів і вчить англійську. У них у школі посилена англійська. Вона схопила гітару і запитує, який кавалок мені зіграти — литовського чи англійського? Англійської я не знаю, тому кажу — литовського. І вона затягнула вірш Саломеї Неріс[14] про скакуна, весну і коли прискачеш, то більше не знайдеш. Ну, ви в курсі.

Для неї гітара, мабуть, теж була символом свободи. Але навіщо та гітара, коли в кімнаті такий музичний центр стоїть, мов з льоду виточений. Усе, що лунало з того центру, звучало краще, ніж музика з будь-чого іншого. А ще й компакт-диски! Від спогаду про мою «Весну М-310 С» аж пересмикувало, як і від згадки про те пійло «Малунінінкай» в Едити. Вона поставила Deep Forest і запитує, чи я це чув? Кажу, що ні, але щось схоже слухав дорогою сюди. Показав їй Enigma, і вона попросила переписати. Каже, якщо хочу, можу позичити в неї Deep Forest. Мабуть, подумала, якщо я слухаю Enigma, то мені такий музон мусить сподобатися. Гаразд, думаю, якщо не сподобається, хоч буде привід ще раз зустрітися з нею.

— Треба спробувати щось зіграти з Enigma, — каже.

— На гітарі?

— Ні, на флейті. Я в музшколі вчусь грати на флейті.

— Не на гітарі?

— Ні, гітара мого брата, але іноді я на ній бренькаю.

— А чому флейта?

— Не знаю, мабуть, тому, що батьки так хотіли. Кажуть, це корисно для легенів.

— А що з твоїми легенями?

— Та нічого. Під час гри на флейті багато дихаєш. Можна бігати, але це трошки нудно, краще дути у флейту.

— Подобається? Дути?

— Спочатку здавалось дивно. Проте на флейті можна відтворити звуки природи. Звучить навіть дуже природно. І мені це подобається, особливо подобаються звуки вітру та води, коли чую під час їзди на коні.

— Ось на цьому? — показую на фотку, де вона на коні.

Її волосся схоже на конячу гриву. І справді, на тій знимці вона виглядала наче дитя природи, мов якась індіанка. Якби підв’язати ще дерев’яну дудку та ремінь, і уперед через поле. А в її очах виблискує та її свобода.

— А ти не просто любиш коней, тобто скакунів, але і їздиш на них? — кажу.

— Час від часу їжджу на станції юних натуралістів, але нема часу через навчання. А ще й музикалка.

І вона знову почала розпливатися в розповідях про коней, які вони сильні, мудрі, добрі, витривалі, вірні, витончені. Такий набір характеристик в одному створінні більше не знайдеш. Я раптом подумав, що й сам хотів би бути таким. Імовірно, що я навіть трошки таким і є. Можливо, таким і має бути справжній регбіст. Та блін, думаю, що тут коїться: я книжку про чайку почитав — мені регбі перед очима, говоримо про коней — мені знов регбі мариться. І що це зі мною? Мабуть, скоро коли буду їсти канапку на сніданок, буде маритися регбі, буду зуби чистити — знов, як регбі…

— Хотів би подивитися, як ти на коні їздиш, — кажу, а в моїй голові такий бардак, що відразу переводжу тему на школу.

Запитую, чому вона вчиться в центрі, туди треба добиратися щоранку, а вона пояснює, що все гаразд, їй так подобається, там у них мотивована компанія, всі думають про майбутнє і куди підуть вчитися. Вона теж хоче вступати до університету, але ще не знає, куди саме. Ну ось, я теж вчусь, профучилище — це фігня, я закінчуватиму дванадцять класів. У всьому світі найкраще живуть люди, які мають освіту і закінчили університети. Такі не пропадуть. І в нас скоро теж так буде.