Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

б і прочитати щось написане на них, але мати не зупинялась. Невзабарі побачили, що не одні вони отако вештаються селом. То тут, то там дражнили по оселях собак жебраки, такі ж іздорожені, нещасні, зі змученими обличчями й погаслими очима.

—Оце тобі й заходь, коли тут і без нас двері в людей не зачиняються, — сказала мати.

Вибрали одну багатеньку з виду оселю все з тими ж кам’яними хрестами. їх тут стояло аж три.

—Мабуть, дуже богомольні люди, — промовила мати. — Попробуємо. Що буде, те й буде.

Зайшли до просторого зазеленілого вже двору. Побачили височеньку молодицю й привітались, як учив їх дід Йосип:

—Слава Ісусу!

—Навіки слава Богу! — відповіла жінка привітно. Була вона русява, пов’язана хусткою, мов очіпком. У відкритих вухах коливалися плескаті срібні сережки.

—Чи не найняли б ви, добра жінко, котрогось із моїх хлопців за пастуха й так за помічника? Вони в мене бідовенькі, ніякої роботи не цураються, — розхвалювала мати хлопців.

—Виджу, виджу, файні легіники, — степліла синіми очима молодиця. — Тільки ми ж самі ще не старі, своїх маємо пастушків. А ви ж іздалеку будете?

—Ой, і не питайте, жінко. Аж із-під Канева. Оце добиваємося більше тижня та все товарними поїздами. І намерзлися, і наголодувались. А приїхали у Львів, так нас ще й обікрали. Усе поцупили, що я зібрала обміняти на хліб. А дома ж іще троє голодних ротів дожидається мене. Ще менші за цих осьо, а батька посадили, і ніякої чутки про нього.

—Йой, нещастя, — похитала головою молодиця. — А чекайте-но.

Господиня зникла в сінях. Петрівні завмерли. Чекали. Молодиця винесла добренький окраєць хліба, дві картоплини, цибулину.

—Оце всьо, чим можу помогти.

Мати цілувала окраєць і дякувала:

—Спасибі вам, жінко, хай вам Бог помагає за вашу милостину.

—Най і до вас буде милосердний. Ходіть з Богом.

І привів їх Бог того дня ще в одне село. Воно розсипалося на горбистій місцині, садиби стояли по тих горбах осібно й до кожної треба було підніматися довгою стежкою.

—Давайте, мамо, розділимося, — запропонував Василько. — А то ми такою юрбицею тільки людей відлякаємо, ще замикатися стануть.

На тому й порішили.

—Дивися ж не придумай ще красти, — приказувала мати. — Зустрінемося отамо коло церкви.

Церква стояла аж на тім кінці села дерев’яна, темнобока, з веселими зеленими банями. І Василько пішов. Минувши хрести в садибі, стукав у двері, переступав поріг господи, знімав картуза й перехрестившись на образи, вітався з господарями, тихо просив:

—Дайте шматочок хліба або картоплинку…

—А ти молитву знаєш? — спитав його в одній хаті довговусий господар.

—«Отче наш», «На Сіонській горі».

—Ану ж розкажи.

—Яку? «На Сіонській горі»?

На Сіонській горі, на святій землі Там Божа Матір спала-спочивала, Свого Сина пеленала. І приснився Їй сон предивний, Що її Сина на муки брали, На хресті розпинали…

—Молодець. А хто тебе навчив?

—Дід Йосип.

—Розумний у тебе дід.

Дядько дав хліба ще й півчетвертинки сала. І в інших хатах подавали, ніде не було відмови: хто скибку хліба, хто шматок пирога, хто буряк чи картоплину. І всі скаржилися, що дуже багато просить щодня, що це у вас там колгоспи до такого призвели людей. Одночасно Василько напитував і місця, щоб найнятися. Ніхто не наймав.

Через якусь годину Петрівні зійшлися під церквою.

—І тут не беруть вас, — розгублено сказала мати. — Що ж нам робити? Як жити далі?..

—Зате подають щедріше. Мені навіть сала дали, — похвалився Василько. — Питають, чи я знаю молитви. А я їм «На Сіонській горі». Ту, що дід навчив мене.

Вони сіли на лавці при вході до церковного подвір’я, наспіх з’їли по скибці нажебраного хліба й пішли з цього села. У порожніх полях перестрів їх вечір. Зупинилися коло чийогось ожереду соломи.

—Отут і заночуємо, — сказала мати. — У теплі й спокої.

Заходило сонце, підпаливши всі до однієї хмарки, що розбрелися за день по небу й завмерли у вечірньому штилі. Усе небо заірало, озвавшись рожевими, оранжевими, жовтими, фіолетовими, зеленавими, блакитними кольорами. Подорожні, всівшись на соломі, задивилися на це палахкотіння у височині.

—Який же красивий світ! — промовила мати. — А життя в ньому нема людям. Нема життя, а одні муки.

—А люди тут добріші, мамо, ніж у нашій стороні, —сказав Василько. — Я їм «На Сіонській горі», а вони мені сала за те.

—Та виймай уже своє сало, не дражнись, — озвався Йван.

—А справді, давайте повечеряємо, поки ще видно, — сказала мати.

Виклали на рушничок настарцьовані скибки хліба, кілька варених картоплин у кожушках і шматочок сала. Мати покраяла сало на чотири манюсінькі часточки.

—Оцю збережемо на снідання задобрити суп, — сказала вона.

Сала вистачило тільки натерти шкуринку хліба, але ж було це так смачно й тривко, що Василько після вечері промовив:

—Ще ніколи так не наїдався. Розказуватиму й завтра «На Сіонській горі», може, ще хто подасть сала?

—Ми тут наїлися й напилися, а як же там наші дома? — зітхнула мати.

Швидко смеркало, Іван сказав, що