Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Попереду вже станція, паровоз, і машиніст у вікні паровоза регоче. Ось він одвихнувся, і раптом щось зашипіло під черевом паровоза, Василько плигнув на колію, і тут з-під паровоза стрімко вихопилися білі клуби пари, і в них десь щез дід. Василько вирвався з цієї теплої хмари, перескочив через колію, пірнув під товарняк, вихопився з іншого боку й ще раз пірнув під другий поїзд, далі біг поміж рудими ешелонами, аж поки не потемніло йому в очах. Тоді озирнувся. Позаду нікого не було: ні діда, ні жодної живої душі. Василько проліз під вагонами, вийшов на узбіччя залізниці. Вокзал звідси ледь мрів. Хлопець сторожко пішов до вокзалу. У руці тримав затиснені дві порції хліба з ковбасою.

Мати тільки побачила його, так і скрикнула:

—Що з тобою?

—Ось… — простяг Василько хліб з ковбасою.

—Де ти взяв?!

—Випросив…

—Брешеш! Такого не подають. Ану, дивись мені у вічі! Не відводь!

—Украв… У діда одного.

—Украв?.. Он до чого дійшло. Втулив Бог душу, як у нень! Кому казала — не смій красти! Чого мовчиш?

—Я більш не бу-уду… Я щоб з голоду не вмерти, — пробурмотів Василько. — Тільки ра-аз.

—Ага, раз. Хочеш пропасти, почни красти. Так от що я тобі скажу. Більше ти від мене не відійдеш ні на крок, поки й у Западну доїдемо.

Аж на третій день по тому вони добилися до великого міста з кам’яними левами. Вилізли з пульмана чорні від вугільного пилу й захлялі, аж заточувалися, бо всі ці дні після тих дідових порцій рісочки не мали в роті. Пройшли лунким вокзалом, не затримуючись більше в його теплі. Дорозі їхній настав уже кінець, і тепер треба було подаватися на села.

—Це вже Западна, мамо? — питали хлопці.

—Западна. Держіться мене, не роззявляйте рота, бо ще розгубимось тут. Людей, як пороху.

Зупинилися коло ошатного блакитного ларка. Мати поклала на пішохід вузол і відвихнулася до продавця, чи нема чого купити їстівного? Хлопці задивилися на височенний білий собор, увінчаний золотими хрестами. Викотилося сонце з-за хмари, і ті хрести так і засяяли, аж очам стало боляче. У соборі саме дзвонилося. Так ось яка вона, Западна!.. Раптом закричала не своїм голосом мати. Вони оглянулись і не впізнали її. Вона розхитувалась із боку на бік, рвала на собі коси й голосила на всю вулицю, перекриваючи бамкання дзвону.

—Украли! Вузол украли! — кричала мати. — Куди ж ви дивилися, роззяви? Усе вкрали, лю-удоньки добрі! Усе дочиста! За що ж ми тепер виміняємо хліба, га?.. Ой, пропали, лю-удоньки добрі! Кому ми тепер тут потрібні з пустими руками?..

Людоньки добрі юрмами проходили мимо, не звертаючи ніякої уваги, чужі, заклопотані своїм. Наче й не було тут Петрівних з їхнім страшним горем.

—Останню надію вихопили з рук, о Бо-оже ж мій, Бо-о- женьку! — криком кричала-голосила мати.

Тягуче, розмірено пливли в небі над містом терпкі звуки великого дзвону, байдужі до всього, що робилося на землі. Утихала в своєму горі мати, німіла. Пішли вони далі, на кожному розі натикаючись на мертвих кам’яних левів.

Як вийшли за місто й стали верстати собі путь полями, поділеними межами, побачили якихось людей, що поралися на землі. Спершу Петрівні сприйняли їх за господарів, та скоро побачили, що ці господарі якісь дивні. Заходили з дороги з палицями, длубалися в землі й знову виходили на дорогу. Василько звернув увагу, що в них за плечима горби, й сказав:

—Та це такі старці, як і ми, мамо! Щось шукають. Ходімте й ми пошукаємо.

Збочили на картоплище, пішли до гурту людей. Ті порпалися в старому кагаті, витягали мерзлу мокру картоплю, ховали в торби. Петрівні й собі заходилися видлубувати бульби. Відтак пішли далі. Скоро перед ними відкрилася зелена долина з тоненькою сонячною усмішкою блакитної річечки.

—Дивіться, дивіться, мамо!.. — вигукнув Василько. — Це схоже на нашу Росаву, правда ж? Тільки Бабицької гори не вистачає.

Мати байдуже глянула на все те й промовчала. Вона все ще плакала нишком од хлопців за вузлом з одежею. Іван давонув поглядом Василька так, наче той змолов бозна-яку дурницю. Спускалися мовчки в долину. Звернули з дороги прямо до річки. Молода трава лоскотала в підошви, соковито роздавлювалась під п’ятами й пахла зовсім як дома, коло Росі.

—Повмивайтеся хоч, бо страшно на вас дивитися, — сказала мати.

На неї теж було страшно глянути. Розкуйовджене волосся вибивалося з-під хустки, вугільна пилюка на щоках проорана слізьми й розмазана під носом і на підборідді. Умилися холодною ще водою з річки, набрали й у каструльку, почистили мерзлої картоплі. Василько напинав у траві квас- цю й дикого часнику до страви. Зварили на керосинці. Картопля була солодка, зате уволю, повна каструлька, і голодні хлопці відвели душу. Мати з’їла кілька ложок і одвернулася. Плакала.

—Ну, не плачте, мамо… — озвався до неї Василько.

—Як же мені не плакати, коли додому ні з чим вернутися. Там же голодні всі.

—Напросимо тут у людей, — сказав Василько.

—Багато напросиш? Коли б хоч вас десь найняти.

Скоро вони рушили далі. Дорога йшла вздовж річки. Інколи річка відвихалася в молоді трави долини, а дорога простувала собі несхибно, і тоді річка, передумавши, поверталась і якусь часинку йшла в парі з дорогою, злічено посміхалася проти сонця, наче їй було соромно за свою непостійність.

Так вони добулися до якогось ошатного села. Ішли спочатку вуличкою, не зважуючись завертати до дворів. Перед багатьма оселями стояли кам’яні хрести, і якби зупинитись та підступити ближче, то можна було