Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

пару буряків, зварили юшки на керосинці. Обпікаючись, сьорбали з каструльки. Навариста юшка підбадьорила, вони на мить аж поздоровішали. За цей час прогрогримотіли, не зупиняючись, два поїзди в бік Західної й один звідти. Гальмівні площадки й дахи вагонів були обліплені сірими пасажирами.

—Ми звідси не виберемось, — сказав Іван.

—На дах поліземо, — сказав Василько.

—Ще чого? — озвалась мати. — Щоб попадали та повбивалися.

Вони вже встигли зголодніти після свого пісного снідання, коли таки зупинився поїзд, і півнароду кинулося до нього, зі станції й перону. І тут гальмівні площадки були забиті людьми. Довелося дертися на дах. У хлопців, коли глянули вниз на перон, запруджений народом, на блискучі колії, все попливло перед очима. Обидва враз сіли, прикипівши до іржавого даху. А коли поїзд рушив, і загойдався під ними вагон, їм здалося, що він ось-ось струсить їх, як метеликів, з вигинистої спини. Хлопці полягали. Так було безпечніше. Мати з тривогою дивилася на них.

—Далі від краю тримайтеся… — застерігала.

На даху ще, крім Петрівних, їхали два дядьки з добрячими вузлами, зав’язаними в однакові коричневі хустки з білими крайками. Далі й ще сиділи якісь люди. Дядьки, один мидзатий з водянистими, аж наче більмуватими зоддалік очима, а другий щупленький чорнявий, курили крутий смердючий самосад і про щось мирно гомоніли. Заколисувало. Іван почав куняти.

—Не спіть, бо ще поскочуєтеся вниз, — сказала мати.

—Я не засну, — сказав Василько.

Мати взяла Івана за руку, бо він знову розкунявся. Незабаром і сама почала дрімати. Василько тепер пантрував за ними обома.

Дядьки теж умовкли й сиділи скулившись. Спали. Та скоро Василько помітив, що мидзатий не спить, а чогось сторожко оглядається навколо. Мабуть, також побоюється за свій вузол. А чорнявий розіспався. Він час від часу дає нирка головою, наче хоче буцнути мидзатого. Василькові стає смішно з того. А мидзатий усе поглядає то на людей, що аж на тім кінці даху оташувались, то на Петрівних. Особливо за Петрівними зирить. Василько вдає, що спить, та його, певно, і не видно мидзатому, бо хлопець сидить за матір’ю. Поїзд мчить через якусь виїмку, потім виривається на простір, попереду розчахується глибока долина, летять назустріч ферми мосту через висохлу річку. Раптом попереду, де сидять дядьки, на млі ока щось сталося. Василько встиг тільки похопити, як різко ковзнули по дахові довгі ноги мидзатого в чоботях й підібгалися. Щось моторошно закричало внизу й уже позаду, перекриваючи ляскіт луни у фермах мосту. Крик обірвався. Мидзатий хапковито кинувся зв’язувати обидва вузли. А де ж чорнявий?.. Той щупленький?.. Мидзатий несподівано наткнувся на Васильків погляд, і в його більмуватих очах спалахнув жах. Кинулись мати й Іван.

—О, Боже!.. — зойкнула мати й оглянулася зблідла вся. Побачила Василька, знесилено опустила руки на коліна.

— Хто то кричав?.. — спитав Іван.

А мидзатий уже звівся на рівні, високий, як верблюд, з вузлами, перекиненими двогорбо через ліве плече, скочив мимо Петрівних, припечатавши Василька лютим поглядом страшних водянистих очей, жорстоко стиснув рот, розігнався й плигонув з їхнього вагона на зустрічний, пробіг ним і ще перестрибнув і зник з виду.

На Василькові тіпалася кожна жилочка.

— Що з тобою, дитино моя?.. — схопила мати його за руку.

—В-він, от-той з-зіштовхнув дя-дядька п-під м-міст… — заплакав Василько.

—О, Го-осподи!.. Заспокойся, Васильку, — пригорнула його мати й погладила по картузику. — Заспокойся й мовчи… Нікому ні словечка… Боже, Боже, що ро-обиться? Який світ настав. Разом же їхали, мабуть, з одного ж села, бо й вузли ж однакові. Ти ж, дитино, ні пари з вуст… Нічого не бачив і не чув.

—Н-нічого н-не б-бачив… — заїкався Василько.

—Заспокойсь…

Але Василькові все ще ввижалися ті люті, аж білі очі, жорстока лінія рота на мидзатому обличчі.

—Бач, як злякався, — сказав Іван.

—Він не злякався! — заперечила мати. — Він просто змерз. Ти змерз, Васильку?

Василько пересмикнув плечима й тільки схлипнув у відповідь. Мати пригортала його і гладила по картузику. Її рука теж тремтіла.

Заночували вони в Шепетівці. У вокзалі все та ж людська товкотнеча. І серед ночі холодний брязкіт шабель у міліціонерів і викрики: «Ослобоніть помєщеніє для уборки!» І скитання надворі, в темряві, в холоді й голоді до перших променів сонця, коли знову можна було зайти в усе такий же смердючий од дезинфекції й застояного повітря зал і хоч трохи обігріти душу.

На ранок біля станції зібрався невеличкий базар. Василько пішов поміж рядами з простягненою рукою. Нічого не дали. У кінці третього ряду натрапив на діда, що продавав хліб з ковбасою, нарізаний на металевому листі. Хлібина розкраяна на десять золотистокоричневих скибок. І па-ахне…

—Почім продаєте, діду? — спитав Василько. Він так і прикипів очима до хліба.

Дід розхилився від листа, борода сива, а кошлаті брови чорні, як не його. З-під брів вицвілі недовірливі очі.

А в тебе ж є чим платити?

—Є. Я з поїзда. Мати дала гроші, щоб купив щось поїсти, — бадьоро відповів Василько.

—Порція — десять карбованців. А з ковбасою — двадцять, — сказав дід.

—Дайте дві порції з ковбасою, — попросив Василько.

Дід узяв з листа одну порцію і другу. Василько поліз до бічної кишені правою рукою, а ліву простяг до порцій. І як узяв їх, то зразу ж крутнувся на місці й з копита рвонув од діда.

—Сті-і-ій! — заволав дід. — Ах ти ж, злодю-уго!

Василько краєм ока зирнув. Женеться дідура. Та біжить же, як молодий. Василько з останніх сил припустив, наче сорочка на ньому зайнялась, а дід не відстає, хекає в потилицю. Ще мить —і вхопить… Та чи це ж дід? Може, в нього борода наліплена?..

—Держи-и! —