Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Мій тато зовсім уже захляли. Оце човном нас правили через річку, то хлопці самі й гребли, бо в тата вже й сили нема весло підняти. Хоч би, Господи, застати живих, — перехрестилася мати й умовкла.

Василькові зробилося страшно від материних слів і гірко, так гірко, що не дихнеш. Він згадав, як прощалися з дідом, як стояв він простоволосий коло човна й дивився їм услід, і дощик кропив йому сиву голову й сиву бороду, і схудлі плечі. Здавалося, що це було так давно, а ще ж не минуло відтоді й двох діб.

Аж передсвіта пустили їх у залу. Усі рвонулися до дверей. Штовхаючись, ломилися з клунками, відтирали слабших убік, притискали до одвірків. У цьому людському вихорі хлопці пробилися першими й засіли місце на лаві для себе й для матері. Вони повсідалися на лаві з ногами й відігрівали їх об вичовгане до чорного лиску дерево. Незабаром поснули. Кинулися від шуму в залі. Люди бігли до виходу, обчіпляні клунками, кошовками, торбами. Петрівні й собі підхопились і вдарилися за людьми. Уже розвиднилося. Стояв товарний. Паровоз набирав воду з водокачки. Помотавшись пероном од вагона до вагона, знайшли гальмівну площадку. Вискочили на неї, і тут поїзд рушив. Уже на ходу залізло й ще шестеро з клунками. Обступили, обсіли з усіх боків Петрівних, так що й вітром ніде не задувало. Мати раділа, що й сьогодні повезло із самого ранку з поїздом. Минули станцію, місто з розбитими у війну будівлями, вирвалися в степ. Для хлопців їхати на відкритій площадці ще цікавіше, ніж у пульмані, все видно по боках, мимо чого проїздиш. Ти стоїш собі, а світ пливе, біжить тобі назустріч і десь лишається позаду. А там, попереду Западна, багата хлібна сторона. І раптом Іван занепокоївся, сіпнув матір за рукав:

—Мамо!.. А чого вони всі із зерном?

—Хто?

—Та люди ж осьо!

Мати розглянулася по сусідах, що сиділи на своїх тугих, налитих зерном клунках, і Василько побачив, як почало бліднути її лице. Пересилюючи гуркіт поїзда, мати спитала якусь низеньку жінку з клунком і прив’язаною до нього лозяною кошовкою:

—Ви в Западну їдете?..

—Чого б це? — скинулася жінка. — Побійтеся Бога, молодице. Ми вже наїздилися, тепер додому вертаємо.

—А ми ж як?.. Нам же в Западну… — розгублено сказала мати.

—Го-осіюди! — жінка оглянула їх бистрими очима. Василько слідкував за ними й ще надіявся на щось. — То вам у Западну треба?

—Авжеж…

—Так ви не в той сіли! Ви в бік од Западної.

Мати так захвилювалась, що готова була з розпуки на ходу стрибати з поїзда. До Петрівних повернувся смаглюватий дядько, зарослий по самі очі рудою, аж червоною щетиною, хрипко сказав:

—Байдуже, молодице. їдьте вже, як їдете, аж поки десь станемо. Там вилазьте й ждіть поїзда назад, у Фастів.

—Оце поїхали… — пеклася мати. — Та ми ж так пропадемо-о з го-олоду в доро-озі…

А поїзд і не думав ставати. Пролетіли ще два полустанки, станцію, полустанок. Мати стояла бліда, наче рокована на смерть.

—Скоро стане, молодице гарна. Не кипіть, що ж ви вже зробите? — втішав червонобородий.

Минули ще якийсь полустанок, а потім перед станцією під семафором зупинилися.

—Бігом вистрибуйте і йдіть на станцію. Ще встигнете сісти на зустрічний, — пораяв дядько.

—Спасибі вам, — сказала мати. — Пропустіть нас, люди добрі.

Пострибали на піщану бровку й підтюпцем кинулися до станції. Минули будку стрілочника. Зустрічний поїзд уже входив у станцію.

—Біжімо, діточки, — сказала мати. — Може, вчепимось?

Устигли. Коли вже підбігали до паровоза, що нетерпляче прочахкувався на місці, прогуркотів поїзд із Фастова, який так підступно завіз їх оце сюди.

Як вернулись у Фастів, було вже під обід. Коло станції зібрався хитрий базар. Продавали молоко, саморобну ряжанку, оладки й посинілі картопляники, самосад, столові буряки, побиту на грудочки макуху. Василько шатнувся по рядах з простягненою рукою, але базарники були скупі й злі, як оси. Тільки одна старенька жінка дала йому картопляник та ще красива дівчина пожертвувала аж дві грудочки макухи. Інші ж, проганяли:

—На вас усіх не настачиш. Проходь!

Та для Петрівних і це була хіба ж така підмога. Поснідавши й водночас пообідавши гіркою милостинею, вони довго полювали за поїздами, напитували, який іде в сторону Западної. Нарешті найшли такий, забилися в пульман з дерев’яними колодами. Хлопці примостилися на них, як на стільцях, а тут ще й день випав сонячний. Зовсім тепло стало. Всю дорогу врочисто пахло нагрітою живицею.

Вечір застав їх на якійсь невеликій станції. Вирішили заночувати тут, бо далі їхати було вже темно й страшно. У станції народу напхом напхано, аж ліхтарі гаснуть. Зате не холодно. І всю ніч ніхто не виганяв надвір.

Уранці Петрівні побачили поруч зі станцією село. Хати тут були такі ж, як і в Калашниках, під гребенястими стріхами з рубцюватими вуглами. Василько сказав:

—Я піду, мамо, спробую щастя.

—А як поїзд прийде? — заперечила мати.

—Почую, що чахкотить, прибіжу.

—Дивись, далеко не заганяйся, і палицю виломи од собак.

Василько обмотав піввулиці. Собак тут не було й духу.

І милостині не було. Тільки в одній хаті йому дали дві картоплини. Хлопець далі вже й ніг не бив. Вернувся на станцію. Мати й Іван ждали його на тому ж місці під розложистим дубом, де Василько їх і залишив. Боялися, щоб не загубився серед людей. Витягли з колодязя води, обмили ті картоплинки й