Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Дай… — просила дівчинка, запнута довгою зеленою хусткою, що спадала їй на плечі, на благеньке платтячко й була, видно, малій за верхню одежу.

—Дай… — повторила дівчинка.

Василько зіщулився від сього слова, як од батога.

—Дай… — просило дівча й дивилося прямо в душу такими напруженими гарячими очима, що здавалося — воно ось- ось упаде й умре, як не даси.

Хлопець глянув на цей тільки-но початий шматочок булки в руці. Він же їв по одній крихітці. Коли б же знаття… А можна зараз увесь шматок упхати в рот та й по всьому… Василько аж упрів од цієї думки. Він якось злодійкувато одвів очі від дівчинки й схилився вже до руки з булочкою. Він чогось не міг звести руку, а тому схилився сам до руки, потягся губами до білого, памарочливо запашного, такого смачного шматочка!

—Да-ай… — простогнала дівчинка.

Василько раптом почув чийсь далекий, з дуже високої височини голос: «У день Страшного суду вся милостиня, тобою сподіяна…» Він завмер над булочкою, втягуючи розширеними ніздрями її дух. І дівчинка мовчала. Може, пішла… Злодійкувато зиркнув. Стоїть… І дивиться гак, що можна впасти в її очі… Василько ненавидів її зараз. А серце його краялося від жалю до неї. І все ж він більше ненавидів, але з’їсти булочку вже не міг. Це було б, як украсти, відняти в дівчинки.

—На!.. — видихнув через силу й простяг булочку. Дівчинка вхопила закляклою ручкою той шматочок і тут же югнула між люди, розтанула, наче ЇЇ й не було оце щойно. А Василько все ще відчував на своїй руці холодний доторк її маленьких пальців.

—Ну й дурень, — буркнув Іван. — Казав же — не цілуй.

—Та чого там, Іване, — промовила мати. — Василько пожалів дівчинку, пожаліє і його хтось.

—Ага, діждетеся, пожаліють, — сказав Іван.

—Ти вже й забув, чию ми булочку їли? — спитала мати.

Василько все ще сидів приголомшений. Йому так кортіло доїсти свою булочку, що він мало не зомлівав. Він же тільки-гілечки почав той кусень…

—Добренький який, — не міг заспокоїтись Іван, — Не хотів сам їсти, лишив би нам, а то роздає чужим. Так можна все роздать.

—Було б що роздавати, — огризнувся Василько.

Більше ніхто не промовив ні слова. Дрімали, і кожен й уві сні мертво тримав свою торбу. Опівночі закричало на два голоси:

—Ос-ло-боніть помєщеніє!

—Жіво! Жіво! Ослобоніть для уборки!

—Ос-ло-боніть помєщеніє!

З двох кутків посувалися міліціонер із шаблею і черговий по вокзалу з червоною пов’язкою на рукаві. Вони зганяли сонних людей з підлоги й з лав.

—От гади! Не дадуть людям спокою, — лаявся хтось, голосно позіхаючи спросоння.

—Куди ж нам? Надворі он дощ репіжить! — обурювалися люди.

—Нічего не знаю. Ослобоніть, граждане, помєщеніє! Жіво!

Надворі темно, вітряно, сиро і, Боже ж, як холодно! Ще й мжичка з чорних рваних хмар, крізь які інколи проступає блідий, з підпухлими очима місяць. Пішли за привокзальні споруди, під дерева, це, видно, був теж скверик, як і в Таганчі. І тут уже кмітливі розпалювали багаття. На простій землі не так було холодно в ноги, як на бетонованому пероні. Щоб зігрітися, хлопці штовхалися, пританцьовували, але це не рятувало від холоду. Підійшли до вогню, та їх знову, як і першої ночі, грубо прогнали.

—Ідіть, хлопчики, сюди! — покликала якась жаліслива жінка від іншого багаття.

Тут палахкотіла розрубана шпала, а зверху на ній жевріло якесь чорне блискуче каміння. Воно теж, виявляється, горіло… Коло багаття порядкувало два чоловіки. Кілька жінок сиділи кружкома й дивилися на вогонь.

—Примощуйтеся отут скраєчку, — сказала все та ж жаліслива жінка. — Та ви й босі!

Хлопці сіли на гілляччя, мабуть, нарубане отими двома дядьками. Простягли до багаття закоцюблі руки.

—Диви, каміння горить, — сказав Василько Іванові.

—То вугілля, — пояснила жінка.

— Ми живемо далеко від залізниці, - сказала мати, — і хлопці ніколи не бачили вугілля. З Канівського району ми.

—А ми з Полтавщини, — озвалася друга жінка, що сиділа посередині.

—Теж у Западну? — спитала мати.

—А то куди ж? Дома дітки пухлі. А ви зі своїми не побоялися в отаку страшну дорогу?

—Трьох ще дома зоставила. А цих, більшеньких, така думка, пристроїти в людей за харчі.

—Нічого, гарні хлопчики, — сказала жаліслива жінка й узяла Василька за руку.

—А ру-уки поклякли. Ех ти ж козак, — засміялася вона. — Давай, погріємо їх, — і вона взяла й другу його руку в свої теплі шорсткуваті долоні й почала розтирати Василькові руки. Вони швидко зігрілися. — Ану, зведеш тепер великий палець з мізинцем?

Василько попробував і звів.

—От бач, як славно, — голос у жінки теж був теплий. — Давай і ти свої, хлопчику, — звернулася вона до Йвана.

—Я вже не маленький, — сказав Іван, і жінки засміялися на його відповідь.

—Ви таки відчайдушна молодиця, що не побоялися дітей узяти, — сказала та, що сиділа посередині.

—А що ж я маю робити, як голодна смерть підступа. А так, може, дасть Бог, урятуємося. Та й хіба тільки я одна така, — сказала мати. — Он і біля того багаття сидять з дітьми.

—Отаке лихо, — озвалася низьким голосом крайня жінка, що досі все мовчала. — Хай уже ми, дорослі, а за віщо ж дітки наші мучаться?

—У нас у селі вже п’ятеро малих умерло. І троє старих. Це я точно знаю, що від голоду. Не по хворобах і не по старості, а від того,