Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Вузол потягли.

Хлопці метнули очима по сусідах. Сонько?.. Але той спав на підлозі, мов убитий. А довгобразого вусаня не було й сліду. Наче ж і поїзд не зупинявся, а дядька не було. Мов лизь злизав.

—А де рудовусий, мамо?.. — спитав Василько.

—Ц-цить… — приклала пальця до губів мати.

Жінка все лементувала, й оддалеки її лице перетворювалося на суцільний чорний крик. Прокинувся нарешті сонько, протирав очі, попросив наосліп:

—Дай, дядя, ще курнути хоч разок. Вуха пухнуть.

Не діждавшись ніякої відповіді, він прошлупавсь, метнув скорими очима по людях.

—Що за шухер? Кого ріжуть? — спитав. — А цей фраєр з тютюном де?..

—Здимів твій дядя. У жінки оно нещастя, а тобі аби закурити, — хрипко озвався хтось із-за Василькової спини.

—Обікрали? — спитав сонько. — Не треба спати. Ай дядя! Той фраєр зразу мені не сподобався. Такі на ходу підметки рвуть.

—Воно й видно. Ти з ним так полюбовно розкурював, — насмішкувато проказав усе той самий хрипкий голос.

Василькові не хотілося за ходом поїзда обертатися, щоб побачити, хто воно говорить, бо зустрічним вітром сипало прямо межи очі шкульку пилюгу.

«Як же це? — думав хлопець. — Цей сонько на місці, а ми його так боялися…» Ледь не горнулися до рудовусого. Такий добрий, привітний дядько. З примовочками.

—Може ж, то й не він? — сказала мати.

—Як же не він, коли бачили — вилазив з вузлом, — заперечив хтось із тих, що сиділи ближче до потерпілої.

—А чого ж не задержали?

—Хто ж знав, чий у того гаспида вузол.

—А коли б і знав. Зв’яжися з такими, то ще й бандури випустять.

—І то правда. Набилося ж, не ворухнешся. Казав, не лізьте вже, так ні. Пруться й пруться. Шантрапи всякої нашевкалось.

—Усім треба їхати, — сказав сонько.

Виклацували колеса під дном пульмана. Голосила жінка. Як навмируще.

—Останнє, може, забрав у людини, каїн, — сказав хрипкий голос з-за Василькової спини.

—У нас один брав, то повідбивали бебехи, — вирвалось у Василька.

Іван боляче штовхнув його кулаком під бік.

—Прикуси язика, — сказала мати.

—Самі ж розказували на станції…

—Бо дурна, то й розпустила теревені. А ти мовчи.

—Слухай, малий, матір, — сказав сонько, протираючи брудними кулаками очі. —У дорозі треба держати язик на короткому налигачі.

Василько з-під лоба глянув на сонька. «Сам ще до всіх —“дядя”, “тьотя”, а вже лізе в учителі», — подумав неприязно, але промовчав.

У Фастові вони були надвечори. Псувалася погода, зривався вітер, накрапав дощ. Перемерзлі, зуб на зуб не попадає, увійшли до вокзалу. У просторій лункій залі люди сиділи, стояли, лежали покотом прямо на підлозі під стінами. Тут же торохкотіли на дерев’яних візках безногі інваліди, штовхалися безрукі, хрипкими, пропитими голосами кричали вимогливо, противно:

—Браття і сестри! Подайте інваліду війни! Подайте, Христа ради.

Хтось співав жалісливим голосом, нервово рвучи міхи гармошки, сліпо сунув серединою зали. Попереду дибуляв босий хлопчик, тягнучи однією рукою сліпого за полу пальта, а в другій виставивши картузика перед собою. В інваліда були випечені очі, і його сліпе, як стіна, обличчя жахало Василька, але він дивився на нього, прикипівши до підлоги. Люди кидали в картузик глухі мідяки.

Петрівні були зморені й аж сліпли з голоду. Вони примостилися на підлозі й гризли буряки. Якась сердобольна гарно вдягнена жінка, що сиділа навпроти на лаві, простягла Василькові білу булочку. Василько непорозуміло дивився на жінку. Він не міг збагнути, що це дають йому так, без його старцювання.

—Ну ж, хлопчику, бери, — посміхнулася тітка такою лагідною білою усмішкою із щербинкою між передніми зубами, що він зважився й узяв.

—Спасибі, тіточко… — вимовив не своїм голосом, і пригадавши дідову науку, трохи запізніло додав: —У день Страшного суду вся милостиня, вами сподіяна, збереться в чашу вашу.

—Як ти гарно сказав, хлопчику, — промовила жінка, і її сині очі звологли. — Спасибі тобі за добрі слова.

—Це дід так навчив, — пояснила мати. — І горе наше.

Василько віддав булочку матері, а вона передала Іванові.

Брат сховав її в торбу, де колись лежав домашній корж. Мати спитала в жінки, як його добратися звідси «в Западну», і жінка пояснила, до якої станції доїхати їм, щоб там пересісти потім на інший поїзд. Скоро вона вийшла до пасажирського, і мати зайняла її місце. Тепер Петрівні по черзі сиділи, відігріваючись на теплій лаві. У вікно видно було, як проходили товарні поїзди з людьми на дахах вагонів, у тамбурах. Це вже верталися «із Западної» щасливці з хлібом, везли додому життя.

—Уже ж темніє, мамо, а вони не встають, — сказав Василько.

—Спішать. Дома, може, вмирають з голоду, або їхати вже недалеко, — відповіла мати.

Вечоріло. Увімкнули світло.

—Може, з’їмо булочку?.. — запропонував Іван.

— Давай, якщо вже муляє, —сказала мати.

Іван вийняв булочку й передав матері. Мати відщипнула собі крихту, решту переломила надвоє для хлопців. Булочка пахла так, що враз набрався повен рот слини і несила було вже й слова вимовити. Мати й Іван з’їли свої порції, довго не роздумуючи, а Василько не квапився, відкушував маленькими шматочками. Він знав, що коли не спішити, тоді довше пам’ятатимеш, що ти їв, і не так мучитиме голод.

—Що ти її цілуєш? — розсердивсь Іван. — Тільки дражнишся.

І тут хтось сіпнув Василька за рукав. Хлопець звів очі від булочки й побачив маленьку босу дівчинку з підпухлими голодними