Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Ой, горенько наше, го-оре, — зітхнув жіночий голос. — Чого ж хоч діти оце мучаться з нами?

—Та про що ви ка-ажете? — неголений дядько аж скинувся на клумаку. — Саме діти в такі лихоліття найбільше й страждають. У нас он у Королівці стільки їх уже перемерло цієї зими. У багатодітних сім’ях що не тиждень, то й ховають когось.

—Голод попереводить усіх на малодітство, — сказала низьким голосом та кругловида жінка із сіянкою вусів над товстою губою.

Зі скаженим гуркотом проносились поїзди. Один зупинивсь, але ніхто не спокушався сісти на нього. Боялися їхати вночі. У станцію все не пускали. Василько засинав стоячи, розхитувався сонний, летів кудись у провалля й в останню мить прокидався, надсилу вдержуючись на ногах. Вимучившись до краю, він опустився коло матері на торбу, пригорнувся до її пругкого теплого плеча й заснув. І як проносився з двиготом поїзд, хлопець увесь тремтів, пориваючись скочити на ноги, мати заспокоювала його, гладила шорсткою теплою рукою по стриженій потилиці.

Людей так і не пустили в станцію, і ранок вони зустріли надворі. Заспані, перемерзлі, сіролиці люди ворушилися, прокидаючись, зводилися зі своїх вузлів і клунків, прокашлювались. Дядьки скручували цигарки, закурювали крутим самосадом, оживали.

Зупинився товарний поїзд, і люди метнулися до його гальмівних площадок.

—Не зівайте, — сказав неголений дядько. — Це ваш. Старайтеся в пульман залізти, там затишніше.

Петрівні побігли за людьми. Зупинялися коло безверхих пульманів. Іван швидко видряпувався по металевих сходах нагору, заглядав усередину, злітав назад, і вони мчали далі. В одному місці люди лізли по сходах на пульман і зникали всередині. Петрівні й собі одне за одним зіп’ялися, спустились у пульман, в якому на дні й на стінах лежала товстим шаром вугільна пилюга. Притулилися до стіни, всівшись на торби. Людей усе підбувало. Знизу вже гукали тим, хто вигулькував угорі, на сходах:

—Буде вже! Під зав’язку! Пошукайте ще де-небудь.

—Шукали, — спускався на дно пасажир. — Не бійтеся, разом тепліше буде.

Десь далеко попереду пронизливо засюрчав хтось у сюрчок. У відповідь голосно крикнув паровоз. Загриміло, наростаючи, від паровоза, сердито шарпонуло пульман й перебігло гігантською судомою назад, у хвіст ешелону. Поїзд рушив. Попливло під ногами дно пульмана. Хлопцям аж дух залоскотало.

—їдемо, мамо!.. — вигукнув Василько. — І зовсім не страшно! їдемо!.. У Западну!..

Хлопці глухли від незвичної швидкості, від гуркоту, брязкоту поїзда, бахкання коліс на стиках рейок, мерзли од вітру, що вихорами крутився в пульмані, вони сліпли від вугільної пилюги, яка підіймалася вітром з підлоги, зі стін, кружеляла в повітрі й знову осідала, сипалася за комір, скрипіла на зубах. Страшенно хотілось їсти, і вони гризли підібрані в Мартенівці буряки.

Поїзд зупинився на якійсь станції. Чути було, як уздовж пульмана пробігли люди. Ось вони стали дертися на пульман, гупаючи по залізних сходах. Полізли в пульман.

—Куди, куди! — закричали з пульмана. — Тут уже самим ніде повернутися!

—Помиримось, — добродушно посміхнувсь довгобразий худорлявий дядько з вислими рудими вусами.

Розсідалися, вмощувались, хто де міг. Хлопці тремтіли з холоду.

—Е-е, козаки, як так тремтітимете, то й різьба зірветься, — сказав рудовусий дядько. — Нічого, скоро потепліє. Сьогодні ж Василя Парійського, він нам землю парить.

Але хлопцям від того Парійського було не тепліше, як од дядькових рудих вусів.

—Дядю, а ще далеко до Западної?

—Го-го! — засміявся дядько. — Ще настраждаємося. Набирайся, козаче, терпіння.

—Терпи, козаче, отаманом будеш? — припрявся до їхньої розмови хтось неймовірно закурений вугіллям, тільки очі та зуби блищали, бо спав усю дорогу, розлігшись на самісінькому дні пульмана.

—Тут десять разів станеш отаманом, — сказав дядько.

Рушили далі. Через годину знову стали. Стояли довго, і хлопці вилізли з пульмана сходити до вітру. Поїзд стояв на роз’їзді з розбитим двоповерховим вокзалом, у якому старими надтріснутими голосами кричало голодне вороння. Хлопці побігали трохи вздовж пульмана й зігрілися.

—Полізли вже, — сказав Василько.

—Давай ще пробіжимося туди й назад, — запропонував Іван.

—А як рушить?..

—Ну, полізли, — згодився Іван.

І тільки вони вчепилися в стрімкі сходи, як поїзд справді рушив.

—Ви де так довго бродили? — крикнула на них мати, коли вони зістрибнули в пульман.

—Ми побігали, щоб нагрітися, — сказав Іван.

—У мене душа не на місці. Той малий, а ти, Ванько, уже повинен розбиратися, що це не дома, а в дорозі. Не доведи Господи розгубимося. Пропадемо ж.

— Не жалієте матері, козаки, — сказав рудовусий. — Така гарна мама у вас.

—Та вже яка є, —сухо відмовила мати до дядька.

—Чого ж ви? Я не хотів вас образити, — посміхнувся дядько, закурюючи товстеленну цигарку.

—Сипни, дядя, тютюнцю, — озвався запилючений сонько. Він виявився лише трохи старшим за Йвана. Курив жадібно і так і зирив бистрими зеленкуватими очима по пульману, по подорожніх. Коли він знову вклався, згорнувшись калачиком, дядько підсунувся до матері, прогув їй у вухо:

—Стережіться, молодичко, отого.

І Петрівні аж відсунулись од сонька й все косували сторожко на нього, підбираючи свої торби під себе.

Під обід проблиснуло сонце, зробилося тепліше. Вихори хоч і гуляли по пульману, але тепер були вони лагідніші, наче пошовковіли на дотик. Ритмічний стукіт коліс на стиках рейок заколисував. Петрівні не зчулись, коли й поснули. Розбудив їх чийсь розпачливий крик. Лементувала якась жінка аж на другім кінці пульмана, видно було здалеку, як вона то розмахує руками, то заламує їх.

—Що трапилось? — перепитували люди.