Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

треба видовбати в ожереді пічурки й у них спати. Ожеред за зиму добре злежався, і солома висмикувалася важко, рвалася в руках. Василько скуб її та все примірявся, чи вже вміститься в тій пічурці.

—Якщо зігнути ноги в колінах, то можна й залазити, — сказав він.

—І ти збираєшся вилежати так усю ніч? — скептично посміхнувсь Іван. — Не встигнеш і задрімати, як ноги затерпнуть. Розправиш, а сам надворі опинишся.

—Та що ж, оце ще стільки скубти і всього на одну ніч? — примірявся Василько до Іванового росту. — Добре, хоч я не такий довгий, як ти.

Мати висмикувала кубло посередині. У неї виходило швидше. Закінчивши для себе, почала помагати Василькові.

—Спочиньте, мамо. Хіба я сам собі не вискубу? — відмагався Василько.

—Байдужечки. Ти в нас годувальник. Отож прибережи сили на завтра.

Уже було зовсім поночі, коли вони вкублилися в ожереді.

—Ну, як вам? Не змерзли? — спитала мати. — Обтикуйтеся соломою, щоб ніде не піддувало.

—Куди там замерзнути, — сказав Василько. — Те-епло. Оце хоч раз за всю дорогу посплю по-панському.

—А ти хоч знаєш, як ті пани сплять? — озвавсь Іван.

—Тут і знати нічого. На перинах качаються. Он у нашого голови колгоспу і в його замісника, що партійними в селі заправляє, так у них, кажуть, на кожного в домі по перині під себе і ще й по перині вкритися.

—Люди дурне язиком плещуть, а ти повторюєш. Ану, дочується котрийсь із них? — застерегла мати.

—Звідси не дочуються, — засміявся Василько. — На край світу заїхали.

—Кому треба, той і з того світу почує. Вони вухаті, —сказала мати. — Та й зроблять з нами таке, як з нашим нещасним батьком. Вони за політику такі немилосердні, що не пожаліють ні старого, ні малого. Батько он ні пари з вуст ніколи нікому, такий плохий чоловік був, і то забрали. А ти все забалакуєшся. У наших ночувальників з Полтавської сторони підхвачуєш? Вони були такі та й пішли собі за Дніпро, а ми на місці зостаємося серед своїх барбосів. Дочуються…

—Та не дочуються ж, мамо. З такої далечини хоч кричи, поки й лопнеш, не почують, — заперечив Василько.

—А тут свої супостати, думаєш, із меншими вухами?

—Ото лучче розказуй свою «На Сіонській горі» й не лізь у політику, — сказав Іван, — бо через тебе й нас причинять.

—Де б ті вухаті тут взялися? — не згоджувався Василько. — Хіба що миші підслухають.

Так гарно було лежати, простягтись на весь свій зріст у повному теплі, прислухаючись, як зігріваються ступні ніг, і від того аж лоскоче в п’яти і в підошви. А повіки злипаються, і очі заплющуються самі.

…Поїзд не мчить, а пливе над землею, над рейками й хоч би тобі раз ісхитнувся. Ось кінчається виїмка, і попереду розчахується зелена долина, летить назустріч міст із високими фермами… Раптом над Васильком постає, виростає мидзатий з двома вузлами, бликнув лютими водянистими очима, хижо посміхнувся й спитав:

—Ну, що? Утік? Думав, я тебе тут не найду? Не почую?! Я тебе й під землею найду!

Мидзатий простяг до Василькової шиї руку з розчепіреними товстими пальцями. Василько закричав не своїм голосом.

—О, Господи! Що з тобою? — кинулась мати.

Василько звинувся всім тілом у солом’яній ямі й прочумавшись, сказав:

— Отой, мидзатий з вузлами приви-идівсь.

—А хай би він пощез, душогубець, — зашелестіла мати в соломі. Мабуть, хрестилася. — А я вже сполошилась, чи не гадюка де взялася. Спи, дитино…

Удруге Василько прокинувся від того, що було холодно в голову. Розплющив очі й побачив над собою темно-синє, вицвіле на сході небо, в якому догоряла одна-однісінька велика зірка і біліла надтала крижина півмісяця. Василько пригадав, як вони мерзли на пероні, вигнані серед ночі з вокзалу, і в небі над ними мчав тоді через хмари, запалюючи їх примарним мертвим світлом, повновидий місяць. Скільки ж це вони вже товчуться в дорозі?.. Повернув голову набік, шукаючи картуза. Він лежав на соломі перед самими очима. Мати й Іван ще спали. Василько обережно, щоб дуже не шелестіти, витяг із соломи руку, дістав нахололий картуз і натяг його на стрижену голову. Спати вже не хотілось, і хлопець лежав горілиць і дививсь, як швидко світліє небо, як блідне зірка, і обламуються її колючі промінці. Вона вже кілька разів зникала з виду й треба було добре вдивлятися, прокліпавшись, щоб знову побачити її.

—Агу, хлопчики! — озвалась мати. — Живі, не померзли?

—Живі! — одгукнувся Василько.

—А Ванько наш?

—Та живий, — буркнув той. — Поспати не дають.

—Чого ж, спи, а ми підемо, — сказав Василько, вилазячи з кубла.

—Куди ви підете?

—А куди очі дивляться.

—Тоді і я з вами, — виповз і Йван з ожереду.

—Пообтрушуйтесь, бо ви, як солом’яні діди, — сказала мати й почала вибирати солому з Василькової голови.

Скоро вони рушили навздогін своїй удачі. Та вона не далась їм ні того дня, ні наступного, ні через тиждень. Петрівні щодень обходили кілька сіл, ночували то в ожередах у полі, то в клунях, що стояли на відлюдді, за селом, годувалися милостинею. Аж на десятий день прийшли вони під вечір у село з якоюсь холодною назвою: Колодниця. Петрівних справували до отця Івана:

—Там вас і нагодують, і на ніч прихистять.

Велика оселя отця Івана стояла на горі коло церкви, під одним дахом були й сараї, і хата, і стодола. Коли сюди зайшли Петрівні, там був повен двір людей. Вони сиділи з торбами, хто на колодах, а хто й просто на моріжку, простягши