Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

162 ракети, вже розміщені на Кубі, але думали, що боєголовки до них іще не завезені, тоді як насправді їх уже доставили.

Після Кубинської ракетної кризи Радянський Союз активізував свої програми зі створення потужної ядерної зброї та міжконтинентальних балістичних ракет. Сполучені Штати натомість твердо вирішили більше не допускати приходу до влади комуністичних урядів у Західній півкулі. Будь-якому американському президенту, який не зміг би запобігти такому повороту подій, загрожували негайний імпічмент і усунення з поста за злочинне нехтування інтересами США; так само і президента Кеннеді попередили, що він втратить посаду, якщо не зможе прибрати радянські ракети з Куби. На початку 1960-х США непокоїла комуністична загроза у В'єтнамі та інших країнах Південно-Східної Азії. Чилійські праві, центристи та військові також були рішуче налаштовані не допустити встановлення марксистського уряду в Чилі, бо вони вже побачили, що сталося з Кубою й кубинцями-антикомуністами після того, як до влади прийшов Кастро. І вони не бажали повторення такого самого сценарію в Чилі.

Ще одним мотивом для занепокоєння Сполучених Штатів ситуацією в Чилі було те, що чилійські мідновидобувні компанії, які становили найбільший сектор чилійської економіки, належали США і були споруджені завдяки американським інвестиціям, адже Чилі в XIX столітті бракувало власного капіталу та технологій, щоб розвивати мідні копальні самотужки. За правління президента Фрея Чилі експропріювала (і оплатила) 51 % акцій цих компаній, і Сполучені Штати побоювалися (і як з'ясувалося, небезпідставно), що Альенде може експропріювати решту 49 %. Тому з 1960-х років і надалі уряд Сполучених Штатів за допомогою програми під назвою «Альянс заради прогресу» підтримував латиноамериканські (зокрема чилійські) реформаторські центристські партії і спрямовував закордонну фінансову допомогу в ті країни Латинської Америки, де ці партії були при владі, щоб запобігти зростанню впливу ліваків-революціонерів. За правління президента Фрея Чилі стала провідним латиноамериканським реципієнтом американських грошей, спрямованих на розвиток.

Яку ж політику, з огляду на такі реалії, почав проводити Альенде, ставши президентом? Знаючи, що його підтримали лише 36 % чилійських виборців і що йому протистоять чилійські збройні сили та американський уряд, він все ж таки відкинув поміркованість, обережність та компроміс і натомість розпочав політику, яка неминуче була б піддана анафемі з боку згаданих вище супротивних сил. Першим його кроком за одностайної підтримки чилійського конгресу стала націоналізація американських міднодобувних компаній без жодної компенсації — перевірений рецепт, як нажити собі впливових ворогів на міжнародній арені. (Щоб не платити компенсації, Альенде оголосив прибуток, уже зароблений компаніями понад певну норму прибутку, «надлишковим»; саме цей надлишок і мав стати компенсацією.) Президент націоналізував також інші великі міжнародні компанії. Він нажахав чилійських військових, завізши до країни велику кількість кубинців (причому сам він носив із собою особистий автомат, подарований йому Фіделем Кастро), а потім запросивши Кастро до Чилі з візитом, який розтягнувся аж на п'ять тижнів. Альенде заморозив ціни (навіть на недорогі предмети щоденного вжитку на кшталт шнурків для черевиків), замінив елементи вільного ринку в чилійській економіці на державне планування соціалістичного типу, здійснив значне підвищення зарплат і урядових витрат, а для покриття утвореного дефіциту почав друкувати паперові гроші. Він розширив аграрну реформу президента Фрея, експропріювавши великі садиби та перетворивши їх на селянські кооперативи. Та хоча аграрна реформа та інші кроки Альенде й були зумовлені благими намірами, проводилися вони некомпетентно. Наприклад, одному моєму чилійському приятелю, який на той час був 19-літнім студентом-економістом, дали важливе й відповідальне завдання: встановити ціни на споживчі товари в Чилі. Ще один мій чилійський приятель схарактеризував тогочасну ситуацію таким чином: «Альенде мав хороші ідеї, але втілював їх невдало. Він правильно розумів проблеми, які стояли перед Чилі, але намагався вирішити їх хибними методами».

Результатом політики Альенде стало поширення економічного хаосу, насильства та опозиції до нього. Покриття бюджетного дефіциту просто за рахунок друкування грошей призвело до гіперінфляції, причому реальна заробітна плата (тобто з поправкою на інфляцію) впала до рівня, нижчого за рівень 1970 року, навіть попри те, що зарплати без поправки на інфляцію номінально зросли. Зарубіжні та внутрішні інвестиції, а також закордонна допомога припинились. Торговий дефіцит Чилі зріс. Споживчі товари, навіть туалетний папір, стали дефіцитом у магазинах, де все більше полиць порожніли, а черги — дедалі довшали. Харчі й навіть вода жорстко нормувались. Робітники, які були природними прихильниками Альенде, приєдналися до опозиції і влаштовували загальнонаціональні страйки; особливої шкоди завдавали економіці Чилі страйки шахтарів на мідних копальнях та власників великих вантажівок. Вуличне насильство зростало, дедалі частіше звучали прогнози щодо неминучого державного перевороту. Радикальні ліві прихильники Альенде почали озброюватися, і водночас вуличні плакати проголошували «праві» гасла на кшталт Yakarta viene («Гряде Джакарта»). Це було натяком на масове знищення комуністів, яке праві влаштували в Індонезії у 1965 році, про що йтиметься в наступному розділі. Такі гасла були відкритою погрозою чилійських правих вчинити так само з лівими, що згодом і сталося. Навіть впливова католицька церква Чилі виступила проти Альенде, коли він запропонував обов'язкові зміни в навчальній програмі як приватних католицьких шкіл, так і державних, спрямовані на виховання в Чилі покоління роботящих і безкорисливих «нових людей» шляхом відправлення учнів на польові роботи як некваліфікованої робочої сили.

Підсумком такого розвитку подій став переворот 1973 року, який багато чилійців схарактеризували як неминучий, хоча форму, якої той переворот набув, неминучою назвати не можна. Один мій приятель-економіст так описав мені падіння Альенде: «Він зазнав фіаско, бо його економічна політика спиралася на популістські кроки, які раніше вже багато разів закінчувалися крахом у інших країнах. Вони дали короткочасний позитивний ефект за рахунок взяття в борг чилійського майбутнього, але породили нестримну інфляцію». Багато чилійців захоплювалися Альенде і вважали його мало не святим. Але святість далеко не завжди обертається політичним успіхом.

Я розпочав свою розповідь про Альенде, зауваживши, що ніхто не може пояснити, чому він діяв саме так. Я й досі запитую себе: навіщо ж Альенде, досвідчений і поміркований політик, почав проводити екстремістську політику, хоча добре знав, що вона неприйнятна як для більшості населення, так і для збройних сил? Мої чилійські друзі запропонували кілька можливих пояснень, але ніхто з них не може із впевненістю сказати, яке із них (а, може, й ніяке) відображає справжній хід думок Альенде. Одні з них вважають, що попередні політичні успіхи Альенде створили у нього хибне враження, що він зможе нейтралізувати опозицію. Президент уже мав досвід успішної діяльності на посаді міністра охорони здоров'я; він зміг розвіяти побоювання конгресу щодо його обрання за допомогою ухвалення конституційних поправок, які не зв'язували йому