Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Штірліц, відбій!

Вівчарка відпустила скафандр. Чоловік піднявся. З’явився хазяїн пса — молодий хлоп у спортивному одязі. Я вдивився в обличчя під каптуром, і в моїй уяві майнула тінь впізнавання.

— Це ти собаку Штірліцем назвав? — крикнув я до хлопця.

Той зупинився, вгледівся в мене і раптом посміхнувся тією самою занадто широкою посмішкою, яка миттєво зникла з обличчя.

— Ну,— відповів він.— А ти ж преса! Чому ви брешете весь час, преса?

Ну от, знову ті ж самі наїзди. Чому люди не люблять журналістів? Ми нічим не гірші й не кращі за людей інших професій, за столярів, припустімо, або ж за водіїв трамваїв, і нам не можуть цього вибачити. Від нас завжди вимагають святості. Чому її не вимагають, наприклад, від юристів або кухарів?

— Це нам завжди брешуть,— відгукнувся я.— Або відбріхуються. А ми, навпаки, шукаємо правду.

Тепер я його остаточно згадав: це ж був той самий юний більшовик з майдану Конституції, що роздавав страйкарям листівки.

— А ти все змагаєшся за народне щастя? — спитав я.— Я тебе добре пам’ятаю.

— Я намагаюся змінити існуючий порядок, тому що він несправедливий. А ти знаєш, що він несправедливий, і нічого не робиш, щоб його змінити.

— Так я ж не Че Гевара. Я тут за редакційним завданням.

— У тебе є своя ділянка нашого спільного фронту. Треба боротись. Це наш обов’язок!

Підскочив Штірліц. Він стрибнув на хазяїна так, що мало не збив його з ніг, і хлопець одразу повеселішав — було видно, що він дуже любить цього пса.

— Не лячно такого бичка без намордника вигулювати? — змінив я тему.

— Намордники треба надівати на дебілів, які ставлять такі питання. Цей собака розумніший, ніж ти...

— А ти хамло,— відбив я.— А якщо йому щось стрельне, і він кинеться?

— Без мого наказу не кинеться.

— А якщо чийсь інший собака без намордника кинеться на тебе?

— Не може такого бути,— відповів він упевнено.— Мене собаки люблять.

Ми ще трохи постояли. Розмовляти було вже ні про що, але ми чомусь не розходилися.

— От ти борешся за справедливий порядок,— нарешті почав я.— А який порядок, по-твоєму, є справедливим? Коли всіх незгодних загонять у концтабори?

Він знову миттєво посміхнувся:

— Це в тобі твоє ліберальне боягузтво говорить. У концтаборах опиняться тільки ті, хто на це заслуговує. І ти можеш там опинитися, якщо своєчасно не вибереш правильний шлях.

— Це що, погроза?

— Це логіка революції, друже,— підморгнув він.

— А ти не думаєш, що й сам можеш потрапити до концтабора? Таке з революціонерами бувало...

— Я? — розреготався він.— Ні, я буду все це облаштовувати...

Зараз вони стояли поруч — хлопець і пес, і разом дивилися на мене якимись однаковими поглядами, наче цей вівчар також був його соратником. Я розумів, що досить йому наказати, і Штірліц кинеться на мене і почне драти не товстий рукав спецодягу, а мою власну руку під тоненькою курткою, дерти м’язи і трощити кістки. Я знав, що він знає, що я знаю, і велика кавказька вівчарка Штірліц також це знала. У собачих очах просвічувало щось абсолютно нетипове для звіра: сформована думка, ставлення, намір, одним словом, щось більше за інстинкт.

Вони вже зібралися йти.

— Знаєш що, приходь до нас у четвер,— кинув він наостанок.— Вулиця Гарібальді, 147-в. Запиши. О шостій. Відбудеться прес-конференція. Я маю заяву для преси, і наш прес-секретар, товариш Сім, також зробить заяву.

Після цього обидва пішли.

— Гей! — окликнув я.— Як тебе звати?

— Товариш Дванадцять,— відгукнувся він.

— Як? — здивувався я.

— Товариш Дванадцять!

— А справжнє ім’я?

— Це і є справжнє!

Циркач!

— Про що буде заява? — крикнув я вже навздогін.

Раптом він зупинився, повернувся, зробив кілька стрімких кроків до мене й опинився небезпечно близько. Штірліц залишався позаду. Червоні очі звіра застигли в дивній зосередженості.

— Війна нікого не помилує,— пояснив він, наче намагався донести до мене якусь неодмінну даність.— Усі ваші жартики в блогах, кошенята, корпоративи, триста баксів у місяць, «ланос» у кредит — уся ця облуда піде до бісової матері, розумієш? Коли все почнеться, коли ви зрозумієте, що це не дурний похмільний сон, що все це насправді, то приповзете до мене