Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

Збуваються великі пророцтва Тараса Григоровича Шевченка. Одне з них:

Про книгу Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» Шевченко написав: «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова...Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.»

...Кость Черемський видав у Харкові в 2002 році прекрасну книгу «Шлях звичаю» про маловідомі сторінки виникнення й розвитку українського епічного співоцтва, про нетлінний набуток «незрячого» кобзарства і «зрячого» бандурництва, про сакральну «вустинську» спадщину незрячих співців, про перші народні рукописні книги — Кахтирі.

Вустинські книги — неписані заповіти й мудрощі (тії незримії скрижалі, незримим писані пером — Шевченко!), що зберігалися в народній пам’яті і передавалися усно, з вуст у вуста. З 1773 року почали записувати рукописні Кахтирі, — назва не випадкова: згідно з переказами, у таємничу Кахтирську (Кахетську) землю за «зміни віків» потрапили народні лицарі, там були заховані й перлини народних знань та «мудрощів».

Вустинські книги незрячих співців і Кахтирські книги, писані зрячими, мали єдине епічне коріння і єдиний співоцький стрижень. «Бо глибинна мета їх була одна, — пише Кость Черемський, — берегти епічне „вустинське джерело“, „підземну пісенну Славуту“ — міфічну кобзарську річку, яка живить українську мову. „Устин-Книги — це, що з усти балакаємо, а річка — це не думайте, що це річка та, що в їй вода тече. Ні! Ця річка — наша річ! Устин-річка — це значить з уст тече наша українська річ“, — пояснював харківський кобзар Петро Древченко.» Ця невичерпна підземна пісенна Славута живила великі українські душі — Сковороду, Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Степана Руданського...

З дванадцяти Вустинських книг незрячих співців і Кахтирських книг, писаних зрячими, де значилася «уся честь і хвала» України, багато сторінок треба вписати у Святе Письмо Українців. «Хто ми є», «Старопомник», «Семирадник», «Дітогляд», «Пісняник», «Як треба жити і щоб які були діти», «Сновидник» — ось лише деякі, за дослідженнями Порфирія Мартиновича, назви цих українських скрижалей. Вони вчать неложними устами, як треба жити самому і як урозумлять дітей своїх, щоб вони не пополячились і не по-кацапились, щоб не були раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...

Тарас Григорович Шевченко не раз слухав сліпих кобзарів, зовсім не випадково і головну свою книгу назвав «Кобзар». Тримав він у руках і рукописні Кахтирі, деякі його твори написані під їх безпосереднім впливом. Дід Слюсаренко із Канівщини згадував: «Були Кахтирні книги, так їх Тарас Григорович любив читати. Я то сам не бачив, як він читав. А батько розповідали, що він як читав Другу Кахтирську книгу, так пів дня плакав, як мала дитина, і з човна не вилазив. Цілий день! І все з неї, тії Кахтирської щось записував у свою книжечку».

Друга Кахтирська книга, кажуть дослідники української старовини, звалася — «Як треба жити і щоб які були діти»... Кость Черемський пише у своєму «Шляху звичаю»: «Дорогоцінна „вустинська“ спадщина, яка мусила берегти духовне коріння нації, так і залишається невідомою для більшого загалу». Але — прорветься слово як вода! Слово, що стоїть на сторожі нашого народу. Вивчення цієї безцінної спадщини вже почалося. Воно відкриває нам дорогу до чистих джерел народної традиції і мудрості. «Варто лише зважитися — і пригода почнеться», — казав світлої пам’яті кобзар і майстер Микола Будник.

Як дивовижно знайшлися дошки правдодатні Велесової Книги, так можуть ще воскреснути в пам’яті народній Вустинські Книги наших сліпих кобзарів. У «Кобзарі» Тараса Григоровича Шевченка чути голос і тих великих книг українського народу, і слово його столітнього діда, і пісню його ласкавої матері... А після відходу Тараса у вічність вже сучасні українські кобзарі виспівують його Слово.

...Дванадцята Вустинська Книга звалася «Тайник, щоб злий дух до серця не проник». Небагато нам ще відомо з цієї найтаємнішої кобзарської вустиниці. Але: для тих, хто має незламну рішучість знати, шлях відкривається сам.

Таку незламну рішучість знати мав Українець Порфирій Денисович Мартинович, нелегке життя якого сповнене