Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— За нею! — скомандувала Матінка. — І то швидко! Аттікусе, вистежи її сліди в лісі. Джордже, біжи слідом за Аттікусом і роби все, що він тобі скаже.

— Але куди бігти? — запитав Джордж. — Де та академія?

— Аттікус тобі підкаже, — впевнено відповіла Матінка. — Усі стежки ведуть в Едемополіс. Чудесна академія — біля Великої вежі Дампа. Покваптеся! Не дайте їй туди дістатися!

Унизу тим часом скандували: «Імператрице! Володарко! Королево небес!».

— От бовдури, — пробурмотіла Матінка. — Якби ж їх побачили їхні предки — як вони відмовляються мислити раціонально, забувають усе, що людям відомо про науку і про світ, а натомість вірять у казки! Що ж, якщо їм так хочеться нісенітниць, то вони отримають своє.

— Куди тепер? — запитав Джордж після того, як Матінка почала спускатися з горішньої платформи до натовпу внизу.

Коли вона випірнула з-за диму, люди почали голосно вигукувати.

— Королево небес! Тут чужинці! Колонія у небезпеці! Затримайте їх! Затримайте їх!

— Тихо! — рявкнула Матінка — куди й поділося її лагідне муркотання. — Спокійно! Я хочу розповісти вам одну історію...

Зашурхотіло — усі посідали на землю. У темряві запанувала тиша. «Колись давно...» — почала розповідати Матінка заворожливим голосом.

Джордж обернувся до Аттікуса, аби щось його запитати, але той підняв долоню. Джордж побачив, що хлопець дуже зосереджений, і зрозумів, що він намагається визначити, у який бік пішла Геро. Раптом він крутнувся й показав пальцем на темний закуток платформи, де висіла завіса, яка, мабуть, затуляла потаємний хід. З одного боку її хтось відгорнув.

— Геро знайшла лазівку! — вражено сказав Аттікус. — А вона кмітлива!

— Біжіть слідом за дівчиною, — поквапив їх Леле. — Я переріжу мотузку, як ви дістанетеся на той бік. Мерщій!

— Але я не можу покинути маму! — несподівано запанікував Аттікус.

— Аттікусе, — сказав до нього Леле, — ти змалку мріяв стати воїном, щоб мама тобою пишалася. Це твій шанс. Скористайся ним! Більше нагоди не буде.

Унизу здійнявся галас — так натовп реагував на історію Матінки.

— Біжіть! — крикнув Леле. — Ну ж бо! Тікайте!

Аттікус першим ступив на підвісний місток і обережно побіг уперед — Джордж за ним. Скочивши на рештки сусідньої будівлі, Джордж почув, як Леле обрізав мотузки, що тримали місток з його боку. Той упав: трохи похитався, як маятник, а потім, нікому більше не потрібний, повис. Обернувшись, Джордж та Аттікус побачили на долішньому рівні силует Матінки на тлі багаття — вона відкинула голову й простягнула руки вперед. Юрба довкола неї галасувала, щоправда, уже не радісно, а розлючено. Аттікус розгублено завмер на місці. Джордж здогадувався, що йому дуже хочеться повернутися, але він розуміє, що мусить іти вперед.

— Ми повернемося, — сказав Джордж. — Повернемося додому. Обіцяю!

— Ти серйозно? — знервовано запитав Аттікус.

— Так, — рішуче відповів Джордж.

Він втратив своїх близьких і знав, як воно. Тому пообіцяв собі подбати про те, щоб його нового друга не спіткало те саме.

 о ти справді бував у космосі! — прошепотів Аттікус, показуючи пальцем на зірки, ледь помітні за густими кронами дерев. — Он там! Мама казала, що бабця розповідала їй про космічні подорожі і про те, як колись у небі були космічні станції і туди літали кораблі... А потім усім сказали, що польоти в космос — це повна нісенітниця, і заборонили покидати Землю. Мама пояснювала мені, що так вони брехали людям, аби ті не подумали, що можна полетіти на іншу планету й жити там, якщо їм не подобається в Едемі.

Вони цілу вічність брели лісом у пітьмі, яку час від часу прорізали промені місячного світла, що виринали з-за хмар. Спочатку Джордж нічого не бачив, але згодом його очі призвичаїлися до лісового мороку. Звуки, які спершу здавалися моторошними й тривожними, уже не так лякали. Він уже не підстрибував від кожного шурхоту й шелесту, як тоді, коли вони тільки зістрибнули на лісову долівку з останнього підвісного містка.

Аттікус сказав, що вони вже покинули земні колонії — так далеко він ще ніколи не заходив. Дороги він теж не знав і тому мусив видивлятися в темряві ледь помітні сліди, які свідчили, що тією чи тією стежкою недавно пройшла людина. Часом сліди губилися і вони звертали не туди, опиняючись у глухих закутках або перед руїнами бетонних стін.

Ще на початку походу Аттікус серйозним голосом попросив Джорджа йти слідом за ним і мовчати як риба. Але він сам не міг стриматися. Не встигли вони хоч трохи відійти, як він почав розпитувати Джорджа про все, що його цікавило. Звідки він? Як дістався до Болота? Джордж хотів розповісти йому про історію космічних польотів. Але спробуйте пояснити будову космічного корабля тому, хто ніколи не мав справи з технологіями!

Проте Аттікус хапав усе на льоту.

— Хотів би я колись полетіти в космос, — тихо сказав він.

— Мені здається, люди туди вже щось запустили, — відповів Джордж.

— Коли Едему настане кінець, — бадьоро сказав Аттікус, — я полечу й дізнаюся, що це!

— Думаєш, це колись станеться? — запитав Джордж.

— Мусить статися! — мовив Аттікус.

— А далі що? — запитав Джордж. — Хто керуватиме всім, коли ви позбудетеся Трелліса Дампа?

— Моя мама! — відповів Аттікус. — Їй це класно вдається! Або ти! Ото круто буде! А мене зробиш головним воїном! Обіцяєш?