Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

я тоді й приблизно не могла передбачити, що чекає на нас попереду, як не могла передбачити, що ось на цій порожній дорозі наткнуся на драного «москвича» — він стояв під лісом з відкритим капотом, а над двигуном гибів його власник, великий слідець Притула, і я вже хотіла було обминути його з крутим викрутасом, як раптом цей нишпорка вискочив заледве не на середину дороги і відчайдушно махнув рукою.

Я так загальмувала, що трохи не вперлася лобом у скло.

— Що, жити набридло? — гримнула на потенційного самогубцю. — Мало дерев у лісі, щоб зачепитися?

— О, це ви, Анастасіє Михайлівно? — з непідробною щирістю здивувався Притула. — Не впізнав, пробачте, а то б ніколи не посмів зупиняти.

— Так я вам і повірю.

— Та, їй Богу ж, тільки почув гул машини — мерщій кинувся навперейми, бо в мене тут, як той казав, рахуба одна приключилася. А ключика на дванадцять немає.

— То ви думаєте, я оце привезла вам ключика на дванадцять? Та я навіть не уявляю, який він із себе.

— Вірю, вірю, Анастасіє Михайлівно. Я ж кажу, якби знав, що це їдете ви, то й не зупиняв би.

— Годі, — сказала я. — Запитуйте, що вас там іще цікавить, бо в мене немає часу гратися з вами.

— Даремно ви так, — він ніяково опустив свої водяві очка на носаки сандалів скороходів. — Самі ж знаєте, що я вже не маю права ні про що вас розпитувати.

— Не зрозуміла.

— А що тут розуміти? Усунули мене від цієї справи, Анастасіє Михайлівно. Відсторонили, як паршивого кота.

— За що?

— А хто його знає? Начальству видніше. Мабуть, не добачили ніякого криміналу в цій дивній історії. Мабуть, це тільки мені завжди двоїться в очах. — І що ж вам здвоїлося? — співчутливо спитала я.

Відверто кажучи, мене не вельми потішила заповзят ливість Г. С. у цьому питанні. Я навіть подумала, що мені тепер трохи не вистачатиме цього симпатичного слідця, чия тінь дошкуляла значно менше за привидів, які товк лися в моєму домі й довкола нього. До того ж я завважила, що мене вже не дратував не лише чоловічий дух, а й бензиново мастильний сморід, що густо сходив од його полатаної колимаги.

— Що здвоїлося? А те, що не загинув ваш чоловік, Анастасіє Михайлівно. А якщо загинув, то не своєю смертю. Ось така дилема здвоїлася в моїй бідній голівоньці, таких два судження, які виключають третє.

— А третє ж яке? — спитала я.

— Та яке ж… Те, від якого я почав танцювати з вашої ласки. Що начебто ваш чоловік знеобачки втопився. Що начебто йдеться про нещасний випадок, в якому не варто дошукуватися чогось підозрілого. І все це було б найпрості шим, і всіх би влаштовувало, в тому числі і мене, якби не ота дивна штука з човном. Ані хвиля, ані небіжчик не могли його так поставити при березі. А коли так, то напрошується, як той казав, інший висновок… І мені дуже шкода, Анаста сіє Михайлівно, якщо цього висновку після мене ніхто не зробить.

— Не знаю, — сказала я. — Не знаю, що тут і думати.

Мені прикро, що вас усунули від цієї справи. Я взагалі мало вірю у спроможність наших правоохоронних органів, а тут тільки можу розвести руками.

— То, може б, ви написали заяву до нашого районного відділу? Що так і так, мовляв, прошу продовжити розслі дування у зв’язку з новими обставинами…

— Прямо зараз? — глузливо спитала я. — Чи після того, як знайдемо ключика на дванадцять?

— Ну, це не горить, я знаю, що ви людина дуже зайнята, — відповів Притула не з меншою мірою глузливости. — А тут ще й до церкви зачастили… Ви ж, мабуть, оце повертаєтеся з Гострої Могили? Чи я помиляюся? — На його кругло кавунячому личку вималювалася така в’їдлива усмішечка, що в мені випарувалася остання крапля співчуття.

— Ні, не помиляєтеся, — сказала я і ввімкнула передачу. — Ви взагалі дуже рідко помиляєтеся. Але — буває. Бай бай!

Я плавно відпустила щеплення і ще почула, як він крик нув услід:

— Тут якийсь чорний джип проїжджав! Не до вас часом?

От у них і попросив би ключика на дванадцять, злов тішно подумала я. Хай би… як той казав… закрутили гайку другу у твої мізки. Але ж у тебе, сучий сину, ніщо не зла малося. Ти просто не можеш уже відчепитись од мене, хоч тебе й кишнули від справи, як паршивого кота від помий.

Однак ти звик у них бабратися, ти просто народився для того, щоб копирсатися у лайні, в якому, виявляється, і приховані найважливіші свідчення й докази…

Джип!!! І знову цей чорний джип, цей всюдисущий летючий голландець, що привидом кружляє довкола тебе, наїжджає на п’яти, стежить, вивідує, нюшить і вже загро жує тобі більше, ніж стонадцять помийних слідців.

Ні, біля будинку, звичайно, нікого не видно й близько.

Лише Іванько хвацько відчиняє браму, теліпаючи довгою, до колін, матнею, від чого ніжки його видаються куцішими за руки. І весело гавкає Трезор. Він ще здалеку впізнає гул нашого «форда» і думає своєю собачою головою, що це повернувся Нестор. А тієї ночі, коли хтось заглядав у вікно, перелякавши на смерть Іванька, Трезор навіть не писнув.

Або собака, на відміну від людей, не бачить і нюхом не чує примар, або він дуже добре знав привида, котрий зазирав у вікно.

Я заїхала в ґараж і, виходячи з машини, відчула, як на мене війнуло запахом тліні. Той дух сходив од майстерні.

Дух мертвої глини, яка поволі вмирає після того, коли її дістануть із ґрунту. Так помирає корал, якщо його витягти з морських глибин. Помирає і тхне дохлятиною.

— Що тут у нас новенького? — спитала я в Іванька.

— Заїжджав страховий аґент, — сказав карлик.

— Аґент? — невідь чому здивувалася я. — І що він хотів?

— Продовжити страховку на будинок. Каже, що на приватні будинки страховка обов’язкова. — І все?

— Все.

— Він не залишив свого телефону?

— Ні.

Ну звісно, подумала я. Це був такий аґент, як я матінка Тереза. Хоча швидше за все… справді аґент, проте аж ніяк не страховий.

Вийшовши з ґаража, я так глибоко вдихнула повітря, що знов запаморочилося в голові. Але не так, як часом буває, коли різко вдихаєш на повні груди і в очах рябіють жовті метелики. Мене марудив запах тліні. Стояло тихе вересневе надвечір’я, яке завжди пахло мені умиротворе ною стиглістю осени, тішило лагідним супокоєм і вечоровою свіжістю, а тут я раптом відчула в повітрі задушливий со пух вмирання. —