Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

у вас? Откуда ето нєздоровоє пріс трастіє к мовє?

— Я дала обітницю. Сама собі присяглася не робити дві речі.

— Какіє?

— Не любити одним одного чоловіка…

— Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо второє?

— Не розмовляти щурячим голосом.

— Развє рускій язик щурячій?

— Ні, — сказала я. — Але ви російської мови ніколи й не чули.

— Бросьтє, нє ето главноє.

— А що головне?

— Що? — він узяв мене за стан і так притиснув до себе, що я не могла дихнути. — Ось що!

У мене ввійшло не тіло, а розпечений шворінь. Оце він і був, той пекельний вогонь. Я завила від болю, але ще встигла побачити, як насолода спотворює його красиве обличчя. Воно старіло й робилося баб’ячим, і врешті-решт, я розгледіла, що це таки Баба Яга настромила мене на держак мітли і регоче беззубим ротом прямо в обличчя.

Лише два кривих жовтих пеньки по щурячому стирчали в її пащі, і з того чорного дупла виривалося каркання:

— Ур р родіна! Ур р родіна! Ур р родіна!!! Ето он із за тіб’я мєня бросіл…

Сталося. Пекло мого життя наздогнало мене і тут. Я закричала щосили, але в мені вже не було ні сил, ні духу, ні голосу. Усе те проковтнув пекельний жах. Мене з головою поглинула його чорна паща, і, знемагаючи в її лещатах, я тільки чула, як десь далеко далеко глухо зумрить сурма.

Може, то біля воріт раю сурмив тривогу ангел Херувим, забачивши, що до житлища святих наближається хтось із грішників.

10

Я прийшла до тями на твердому ортопедичному ліжку.

Наді мною погойдувалася розпливчасто біла, як у лікар няній палаті, стеля, все тіло виповнювала суха, обезводнена порожнеча.

Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.

— Як ти? — спитав він.

— Жива.

— Ти кричала. Тобі було боляче?

— Ні. Я бачила страшне видіння.

— Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.

— Хто то був… у мене? — спитала я.

— Як хто?

— Хлопчик чи дівчинка?

Він довго мовчав.

— Хлопчик, — сказав нарешті.

— Я так і знала.

— Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.

— Не треба, мовчи.

— Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгу ватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.

— Сядь біля мене, — попросила я.

Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.

— Все гаразд. Усе вже позаду.

— Ти дуже засмучений.

— Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.

— Ти шкодуєш? — спитала я.

— Ні.

— Я ж бачу. Ти сам не свій.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?

— Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.

— Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?

— Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.

— Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.

— Я мусив усе передбачити.

— Це сталося тому, що ми любилися в церкві?

— Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.

— Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…

Можливо, у мене був останній шанс.

— Неправда, — сказав він. — У тебе там все гаразд. І якщо ти захочеш…

— Сергію, — сказала я. — Мені треба додому.

— Нема проблем. Ще трохи відпочинеш і можеш їхати.

Жодних ускладнень. Це тривало якихось п’ятнадцять хвилин.

— У мене таке враження, що я спала цілу вічність.

— Тебе не нудить?

— Ні. Тільки трохи паморочиться в голові.

— Це швидко минеться. Може, я сяду за кермо? Відвезу тебе хоча б до лісу, а там на трасі упіймаю якусь машину і повернуся додому.

— Не варто. Дорога тут порожня, я спокійно доїду сама.

— Можна, я тебе поцілую?

— Авжеж.

Він прихилився до мене і широко поцілував у губи.

— Не нудить? — знову спитав з винуватою усмішкою.

— Навпаки, — сказала я. — Бадьорить. А ти помітив, що до цього мене нудило навіть?..

— Навіть від моєї присутности. Тому я й зробив це без найменшого жалю.

— Поцілуй мене ще, — попросила я.

Це справді було приємно. Його жорсткий рот м’яко лащився до моїх розтулених вуст, і я відчувала, як у моє тіло перетікає цілюще тепло, як воно виповнює ту обезвод нену порожнину, що сушила мене зсередини.

— Ще… ще… Ти такий сильний.

Він лікував мене накладанням губ, і невдовзі я відчула в собі дивовижну наповненість — не тяжку й нудотну, яку знала раніше, а ту природну повноту власного тіла, що живиться хвилюванням здорової крови. Я вже була майже здорова, але ще дозволила йому себе зодягнути, і коли сідала в машину, на прощання спитала віддано й ніжно:

— А коли я захочу, ти мені… зробиш?

— Що?

— Дитину, — сказала я.

Його вуст торкнулася досі нерозгадана мною посмішка.

— На все буде твоя воля.

Не знаю, що то було — печаль чи зачаєна радість, але мене вразило те, що він, не дочекавшися навіть, поки моє авто щезне за поворотом, швидко пішов у свої покої. Ніби там його хтось чекав. Мені навіть спала хвороблива думка, що отець Серафим зробив не аборт… Він прийняв передчасні роди… Адже я добре чула, що воно вже ворушилося. І приховав од мене того недорозвиненого хлопчика, який був зачатий… зовсім не в церкві. Щоб не лякати мене, приховав нашого, ще живого, сина, до якого тепер поспішав. Тому й відпустив мене так швидко додому, тому й побіг у покої, як тільки я від’їхала…

Цікаво, що він зробить із ним? Поховає чи спалить, як спалили оте чортеня з ріжками й ратичками, що його наро дила нещасна сільська жінка? Чи може… Холодна крапля поту скотилася моєю спиною аж до куприка. Чи, може, вигодує його цілющими настоями і потайки від усіх, — навіть від мене! — виростить. Я ще добре пам’ятала нашу телефонну розмову, коли сказала йому роздратовано:

— Ну, тоді народжу тобі Нікуба.

— Мені? — здивувався він.

— А кому ж? Іванькові?

— Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.

Комусь одному. Не захотіла я — належатиме тільки йому.

Облиш ці марення, бо ти себе доведеш, сказала я собі, залишаючи позаду Гостру Могилу… І все таки несповідимі шляхи Твої, Господи,