Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

— Мовчи. Ні слова.

Але, коли, стікаючи водою, Ріпічіп стояв на борту, виявилось, що Морські Люди його взагалі не турбують.

— Солодка! — пищав він. — Солодка, солодка!

— Про що ти, чорт забирай, говориш? — перебив його Дрініян. — І не треба обтрушуватись саме на мене.

— Кажу вам, що вода солодка, — сказала миша. — Солодка — а не солона.

Якусь мить ніхто не міг збагнути, чому ця обставина викликає в Ріпічіпа такий захват. І тоді він сам ще раз повторив старе пророцтво:

Де небо п'є солодку воду

І марно де питати броду,

Отам-то, Ріпічіпе, знай,

Омріяний ти знайдеш край:

Там починається край Сходу,

Де небо п’є солодку воду.

Лише тепер всі збагнули.

— Дай мені відро, Ринельфе, — сказав Дрініян.

Йому подали відро, яке він спустив на линві, а потім витягнув назад.

Вода в ньому була прозорою, наче скло.

— Може, Ваша Королівська Високість бажає скуштувати першим? — запитав він Каспіяна.

Король узяв відро обома руками, підніс до рота, скуштував, а тоді зробив кілька великих ковтків і підняв голову. Обличчя його змінилось. Не лише очі, а й усе в ньому здавалося світлішим.

— Так, — сказав він. — Вона солодка. Вочевидь, це справжня вода. Я не впевнений, що це мене не вб’є, але я і так вибрав би смерть, навіть якби знав про це раніше.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Едмунд.

— Це… це більше нагадує світло, ніж що-небудь інше, — відповів Каспіян.

— А це воно і є, - сказав Ріпічіп. — Це питне світло. Здається, ми наблизились до Кінця Світу.

Якусь мить панувала мовчанка, а потім Люсі стала навколішки і теж випила з відра.

— Це найсмачніше, що я коли-небудь пила, — вигукнула вона захоплено. — Але… ох, і ситне ж воно! Тепер ми можемо взагалі нічого не їсти.

І один по одному напились усі. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Вони почувалися так добре, що заледве це витримували. А потім помітили ще один наслідок. Як я вже казав, відтоді, як всі покинули острів Раманду, було все ще забагато світла — сонце було занадто великим (хоч і не занадто гарячим), море — занадто яскравим, повітря — занадто прозорим. Тепер ця надзвичайна ясність не зменшилась, якщо не стала ще більшою. Але це їм уже не заважало. Вони могли дивитися на сонце, не примружуючи очей. Вони бачили більше сонця, ніж будь-коли раніше. Увесь борт, вітрило, їхні власні обличчя та тіла — все ясніло дедалі більше. Кожна линва блищала небаченим блиском. А наступного ранку, коли зійшло сонце — тепер вже уп’ятеро чи й вшестеро більше за нарнійське, — вони довго вдивлялись у нього. Коли з’явились білі птахи, вони змогли роздивитися їхнє біле пір’я на тлі сонячного щита.

Цілий день усі мовчали, і аж десь перед вечерею (напившись води, вже ніхто з них не хотів вечеряти) Дрініян сказав:

— Я не можу цього зрозуміти. Нема ані повіву вітру. Вітрило теліпається, як ганчірка.

Море пласке, наче ставок. А ми однаково пливемо так швидко, немовби нас жене шторм.

— Я також про це думав, — промовив Каспіян. — Здається, нас підхопила якась сильна течія.

— Гм… — буркнув Едмунд. — Якщо, звісно, світ має край, це було б не найприємніше…

— Ти маєш на увазі, що ми просто можемо, гм… перелитися через нього? — запитав Каспіян.

— Так! Так! — закричав Ріпічіп, плещучи в лапи. — Я так це завжди собі й уявляв… світ як великий округлий стіл, і води всіх океанів переливаються через його край. Корабель впаде носом униз… перекинеться догори дном… за якийсь час ми побачимо сам край… а потім униз, униз… швидке, стрімке падіння…

— А що, на твою думку, нас чекатиме в самому низу, га? — перебив його Дрініян.

— Може, країна Аслана, — відповіла миша пристрасно. — А може, й нема там ніякого дна. Може, це дно безкінечне. Але що б там не було, варто пожертвувати всім, аби хоч на мить зазирнути за край світу.

— Дайте спокій, — сказав Юстас. — Це все нісенітниці. Світ округлий, тобто кулькоподібний, як м’яч, а не як стіл.

— Це наш світ такий, — промовив Едмунд. — Але невідомо, чи цей світ такий.

— Чи вірно я зрозумів, — спитав Каспіян, — що ви троє походите з округлого світу… округлого, наче м’яч? І ви ніколи про це не казали! Це насправді дуже негарно з вашого боку. У нас у Нарнії є чимало казок про такі округлі світи, і це мені завжди страшенно подобалось. Я ніколи не вірив, що вони насправді існують, але завжди хотів, щоб так було. І завжди хотів жити в одному з них. Ох, я б усе віддав… Я думаю, чому ви можете дістатися до нашого світу, а нам до вашого — зась? Якби я тільки мав таку можливість! Це, мабуть, фантастично — жити на такому м’ячі. Чи були ви колись у тій її частині, де люди ходять на головах?

Едмунд захитав головою.

— Це зовсім не так, — сказав він. — Нема нічого особливого в кулеподібному світі, якщо там живеш.

Ріпічіп був єдиним (окрім Дрініяна, Люсі та Едмунда), хто помітив Морських Людей. Він скочив у море одразу, щойно побачив, як морський король розмахує своїм списом, оскільки сприйняв це як виклик або загрозу — справу, яку треба вирішити негайно. Коли він виявив, що вода солодка, то на радощах забув, навіщо скочив. Поки він не згадав, Люсі з Дрініяном відвели його набік і попередили, аби й не згадував про побачене.

Їм і так уже не було чого боятися, бо «Досвітній Мандрівник» тепер плив безлюдним морем. Тільки Люсі ще раз побачила Морських Людей, але це тривало недовго. Наступного дня весь ранок вони пливли мілководдям над зарослим морським дном. Саме перед полуднем Люсі помітила велику зграю риб, що сновигали між водоростями. Всі вони щось дружно жували і повільно рухались в одному напрямку. «Зовсім як отара овець», — подумала вона. І раптом в центрі цієї зграї риб побачила морську дівчинку приблизно її віку — спокійну, трохи сумну, з чимось схожим на пастуший посох в руках. Тут було дуже мілко. І якраз у цю мить, коли підводна пастушка, що блукала мілководдям, і Люсі, котра нахилилась через борт, опинились одна навпроти одної, дівчинка підняла голову і глянула прямо в очі Люсі. Жодна з них не могла видобути з себе ані звуку, а морська дівчинка одразу ж кинулась униз та зникла у водоростях. Та Люсі ніколи не забула її обличчя. Пастушка не виглядала переляканою або розгніваною, як