Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

class="p1">Навіть мала господинька, яка, здавалося, тільки для того й прийшла на світ, щоб додавати своїм найближчим бадьорості й охоти до життя, стала сама не своя. Сновигає по кімнатах, щось шукає по шафах, переставляє в кімнатах предмети з місця на місце, вишпортує забуті сестрами недокінчені вишиванки, аби дзіргнути самій декілька разів та й собі занехаяти роботу.

Ольгу розтривожила не так сердечна рана Слави (о, її сестричка візьме в житті які завгодно бар'єри!), як доля самого кохання.

Справді, що робиться з коханням, куди дівається його енергія, коли двоє, кохаючись, розходяться? Застигає воно вуглем-діамантом в серці і, незриме для стороннього ока, роками опромінює сірі години бідного людського життя? Чи, може, відлітає у вигляді священного димку в засвіти і приєднується там до велетенської хмари космічної любові, без якої не можуть жити люди, звірі, а хто зна, чи й не рослини? А чи якимсь біопсихічним флюїдом переключається на інші істоти, тільки з трохи пониженою напругою?

Справді, що сталося б з її коханням до Бронка, коли б вони мали розійтися? А може, коли вона знатиме, крізь які підводні рифи розбилося щастя Слави й Севера, то й своє власне надійніше проведе крізь них?

З цього душевного неспокою зродилося в Ольги нестерпне бажання відверто поговорити з доктором Мажариним.

Дотепер відносини поміж Ольгою і колишнім квартирантом Річинських були ніякі. Мала господинька не мала до нього особливої симпатії, хоч і не могла сказати, що Север їй немилий. Сказано: був їй ніяким.

Правда, іноді дивувалася Славі: що сестра знайшла у Мажарині? Але й це не аргумент. З таким самим успіхом може ставити це запитання кожен незакоханий закоханому.

Чула колись Ольга і таку мудрість: «Невелика біда, коли закохуємося у колір очей чи тембр голосу. Гірша справа, якщо любимо, не знаючи за віщо».

Либонь, Слава теж не зовсім знала, чому закохалася у Севера.

Ідея зустрітися з Мажариним доти докучала Олі, доки вона не подзвонила до квартири «доктора всіх лікарських наук».

Будинок, що його займав Мажарин (той самий, що його навесні оглядала Слава), стояв глибоко в саду. Був то старого типу дім з низькими стінами і високою покрівлею, з вузькими, довгими, мало що не під саму стелю, вікнами та обов'язковими колонами з фасаду.

Невідомо звідкіль забрела у Наше мода на такі будівлі, але так чи інакше наприкінці минулого і на початку нашого століття виростали вони в Нашому одна наперед одної (до речі, будинок, в якому працює Бронко, теж у тому самому стилі), поки виперла їх американська мода з плоскими дахами і широкими наріжними вікнами.

Будинок був, чого можна було й сподіватися, свіжовідремонтований і трохи осучаснений. Дві пари фронтових вікон були поширені і скорочені. Попальований, чи то пак накрапаний, у спокійний сталево-сірий колір, він начеб поривав з своїм міщанським минулим — обов'язковою яскраво-рожевою барвою.

Всередині ще відгонило свіжою фарбою. У темному передпокої (світло проникало крізь скляні двері) Ользі стало неприємно: що подумають собі люди у почекальні про молоду дівчину, яка з'являється до лікаря без опіки когось з батьків чи старшої сестри?

У почекальні (низькі столики, низькі гнуті меблі, гравюри на стінах цілковито у стилі модерн) чекали на свою чергу дві жінки і один літній селянин. Одна з жінок зримо була хвора. Безкровне з синюватими губами і «підковами» під очима обличчя говорило само за себе.

Та, що привела її, хоч і старша за хвору, була ще гожа молодичка із зграбним тонюсіньким носиком і малим, зовсім загубленим у м'ясистому обличчі ротом.

Хвора мовчала, а провожата весь час щось нашіптувала їй. Хвора слухала її з тупим виразом обличчя, не питаючи ані не заперечуючи потокові слів тамтої.

Через деякий час вийшов з кабінету чоловік у формі залізничника з заплаканими чи, може, просто хворими очима, а за ним показалася голова доктора Мажарина.

Носив тепер окуляри. Помітивши сестру Слави у себе в почекальні, він з розгубленості похапцем зняв з носа окуляри і так само блискавично знову почепив їх поза вуха.

— А-а, прошу, — попросив Ольгу шанобливо-офіціальним тоном, а коли за ними замкнулися двері, з його лиця відразу спала маска.

Був заскочений, перестрашений і обрадуваний.

— Панно Олю, — схопив її обіруч, — може, щось… з Славою?

— Ні-ні. З Славою все гаразд.

«А все ж таки дорога ще тобі моя сестра», — приємно й гірко Олі. Аж тепер впадає їй у вічі, як змарнів Север. Комірець на два пальці відстає від шиї. Колись безкольорове обличчя стало зовсім землистим. Поширились (за такий короткий час?) кути над чолом.

— Я злякався. Думав, може, Славі приключилася яка біда.

— Хвалити бога, ні. Слава дає собі якось раду в житті.

— Так. На жаль, так.

— Чому «на жаль», докторе?

— Сідайте, сідайте, панно Олю. Так незвичайно, що ви У мене. Ось тут, може, прошу. Тому «на жаль», що сильним важко, я сказав би, органічно неможливо зрозуміти слабші натури, до яких причисляю і себе. Так більш-менш, як ситому голодного. Слава, — покусав губи, — якби ви знали, як мені боляче про це говорити… Ваша сестра… надто сильна натура. Стихійна. Я не йшов поруч з нею, а плентався позаду. В майбутньому, вона, напевне, так і розуміла, був би тільки їй завадою. І тому, власне, тому вона покинула мене.

— Слава вас покинула?

Нове освітлення сумної історії реабілітувало сестру. Реабілітує чоловічу честь. Реабілітує кохання взагалі.

— Так, панно Олю. Напередодні її від'їзду, — взагалі це був для мене грім з ясного неба, — я мав розмову з нею. Тоді я відважився на одну справу. Один день, — боже, аж страшно, як згадаю, — всього один день треба було зачекати, а вона взяла й виїхала з Нашого. Це, — опустив голову на груди, — була її відповідь мені.

Велике задоволення, що ініціатива розлучення вийшла від Слави, що то, власне, вона поступила так, як вважала кращим для себе, поволі починає осідати в Олі.

А чому він, мужчина, так — без боротьби, без найменшого протесту — спокійно прийняв вирок? Французи кажуть: «Парті се пьє мурір»[74]. Як же ж він міг знехтувати найкоротшим терміном жалоби й зразу переключитися на панну Задорожну?

— А потім ви поспішили одружитися…

Гримаса болю робить його лице таким негарно-жалюгідним.

«Бідний ти, — думає Ольга, — і все-таки не чужий мені. Було б нам з тобою добре, швагре. Ви з Бронком грали б у шахи та сперечалися про політику, а ми з сестрою теревенили б про різне та церували вам шкарпетки».

— Вам вільно докоряти мені, — заявляє з покорою