Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

Ще з удосвіта півсотні найспритніших козаків вибралося у степ. Вів їх Грицько Грабенчук, минулорічний кропивненський староста — той самий, що з допомогою Швайки вирвався з лап Зарембових слуг. Після цього Грицько махнув рукою на старостування і знову подався в козаки.

Серед ватаги був також Санько, якого Грабенчук запросив особисто, та Івасик, який напросився сам.

Проводжав козаків Вирвизуб.

— Хай вам щастить, хлопці, — сказав він. А коли ті вибралися з очеретів на перший пагорб, закричав навздогін: — Та тільки ж, Грицьку, дивися не продешеви! Приведеш менше коней, ніж я тобі дав гарб, — шкуру спущу!

— Боюся, що так воно й буде, — стиха, щоб його почув лише Санько, пробубонів Грабенчук.

— Не бійся, — заспокоїв його Санько. — Мені здається, що все буде гаразд.

Якийсь час вони пильно вдивлялися в далечінь. Але татарами, як і слід було чекати, навіть не пахло. Тоді Грабенчук пронизливо свиснув у всі чотири пальці, і козаки, розсипавшись широким віялом, з галайлаканням подалися в степ.

— Хлопці, не забувайте приглядатися до кущів! — гукав до них Грабенчук. — Мо’, побачите там бодай одного татарина!

Проте під кущами, окрім зайців, ніяких татарів не було. Тож козаки проїхалися ще трохи, а тоді за знаком Грабенчука прожогом кинулися назад. За першим курганом зістрибнули з коней і залягли, де хто вибрав.

Санько з Івасиком зачаїлися за широким і цупким кущем глоду. Неподалік від них розлігся Грицько Грабенчук. Ще далі — Ротько Беззубий. Позаду вляглися їхні коні і били себе хвостами — відганяли ґедзів.

Завжди розважливий і усміхнений Грабенчук на цей раз був не схожий на себе.

— Не віриться, щоб татари клюнули на таку дурничку, — стиха бубонів він. — Вони ж сторожкі, мов ті дрохви.

— Мало ти їх знаєш, — відказував Ротько Беззубий. — Вони такі цікавські, що з ними й сорока не зрівняється.

І Ротько не помилився. Сонце ще й на обід не звернуло, як на обрії забовваніли три постаті. Татари їхали повільно, насторожено, і заглядали чи не під кожен кущ. Мабуть, не могли збагнути, куди це так несподівано щезло стільки урусів.

— Саньку, а ти не міг би зробити так, щоб один з них під’їхав до нас? — зблиснув зубами Грабенчук. До нього знову повернувся гарний настрій.

Санько повів плечем і не відповів.

— Так він і стане тобі чаклувати через кожну дурницю, — замість нього відказав Ротько. — Та й не будуть татари роз’їжджати поодинці.

— Твоя правда, — згодився Грабенчук. Тоді приклав долоню до рота і свиснув куріпкою. У відповідь озвалася куріпка з-за сусіднього куща, за нею подала голос інша… Незабаром весь степ наповнився куріпчиними посвистами.

— Чого це вони висвистують? — пошепки поцікавився Івасик у Санька.

— Передають сигнали один одному, — пояснив той. — Збираються упіймати одного з тих татарів.

— Одного? А чому не всіх?

— Бо так задумано.

Івасик набурмосено глипнув на нього: теж мені товариш! Проте сказати про це вголос не встиг, бо побачив, як праворуч від татарів наче з-під землі вигулькнуло кілька постатей. Татари відсахнулися ліворуч, проте й там підвелося з-за кущів троє козаків. Тоді ординці блискавично розвернулися і рвонули назад. Але було вже пізно — дорогу їм перетнули аж четверо козаків. Татари на мить завмерли.

— Зараз розділяться і спробують втекти поодинці, — прошепелявив Ротько. — Вони завжди так чинять.

І справді, татари порснули навсібіч. Козаки з галайлаканням погналися за ними. Зрештою їм таки вдалося оточити одного з них.

Татарин був поважного вже віку і страшенно наляканий. Він вихопив шаблю, проте вона так трусилася, що, здавалося, от-от випаде йому з рук.

Грабенчук зупинився за кілька кроків від нього і задушевним голосом почав:

— Не бійся, шановний, ми тобі лиха не заподіємо. Ми з тобою тільки побалакати хочемо.

Татарин трохи повагався і вклав шаблю у піхви. Усе одно від стількох козаків не відбитися, а так є хоч якась надія лишитися живим.

— Чоловіче добрий, ми хочемо, щоб ти сьогодні був нашим гостем, — вів далі Грабенчук. — Так що не погребуй нашим пригощанням.

Невідомо звідкіля з’явилися перепічка, і в’ялена осетрина, і бринза, і довбанка з напоєм. Татарина всадовили в затінку дикої маслини і два козаки заходилися обмахувати його гіллячками, щоб тому не було спекотно і мухи не кусали. Ще один вибирав найкращі шматки і подавав татаринові. Інший підносив напій.

А коли живіт татарина надувся, мов бубон, козаки ще раз схилилися перед ним і Грабенчук запитав:

— Як тебе звуть, шановний?

— Юсуп, — відказав той і сито гикнув. Нараз його погляд зупинився на товстій гілляці, що нависала над ним. Татарина пересмикнуло. Мабуть, подумав, що уруси збираються повісити його на ній. А всі ці пригощання та посмішки — лише вступ до страшної кари.

Він упав обличчям у траву і тонким голосом заверещав:

— Вибачте, шановні, я більше не буду!

— Що ти не будеш? — співчутливо поцікавився Грабенчук і підморгнув товариству. — Їсти не будеш? Чи, може, нападати на нашого брата?

— Так-так, — зацокав зубами Юсуп.

— Тоді встань і вислухай, що ми тобі скажемо. — Грабенчук поліз рукою за потилицю, ніби не знав з чого почати. — Сьогодні, розумієш, у нас подарунковий день. Тож ми вирішили піймати одного з найкращих людей степу і висловити йому всіляку повагу. І коли ти вдоволений нашим пригощанням…

— Вдоволений я, вдоволений! — заволав татарин. — Я додому хочу!

— Це добре, що ти хочеш додому, — похвалив його Грабенчук. — Але ж повертатися додому без дарунка якось незручно…

Позад них почувся легкий скрип. Юсуп озирнувся. Двоє козаків, узявшись за дишло, котили до нього легку гарбу. Ще двоє підштовхували її ззаду.

— Вибач, але в нас нічого іншого немає, — сказав Грабенчук. — То ж не погребуй нашим подарунком…

І він уже вкотре схилився перед татарином.

— Я, я… — розгублено белькотав Юсуп, не в змозі відірвати погляду від гарби. Схоже, такої розкоші в нього ніколи не було. — Це мені?

— Тобі, тобі, — закивали козаки. — Правда ж, гарна?

— Ага, — вихопилося у Юсупа. — Дякую вам, шановні, довіку буду за вас Аллаха молити!

— Та нащо його турбувати… — сором’язливо, мов якісь панії, потупилися козаки. — Ми й без нього