Галина Василівна Москалець - Зачаровані музиканти

немічну, майже непритомну, істоту, від якої несло духом свіжої трави, а не поту, вина чи цибулі, спожитої на вечерю. Тут уже й кінь Миколая збентежився, хоча й не чув поклику, але здогадався, що другий кінь рветься кудись не від страху. Миколай скерував його услід за шаленим жеребцем, не маючи часу навіть покликати на поміч. Цього не міг передбачити ніхто. Майнула думка, що це витівки тих духів, яким так улесливо кланявся Лукаш, але що він міг змінити під дощем, в темряві, невідомо в якому місці?Тільки б врятувати товариша і не згинути самому.

Місцевість стала нерівною, горбкуватою. Про дорогу не було й мови. Якісь кущі, серед яких і клята шипшина, що намагалась їх спинити. Той кущо зрубали, вирвали з корінням, поставили міцний надгробок, що не дасть нічому рости. Але посестри тієї шипшини росли усюди: на полях, вздовж доріг, під плотами. Часом кінь Лукаша зникав, і Миколай мусив ще й дивитись, чи не впав приятель і не лежить десь на мокрій землі, яку безупинно поливав дощ.І ще туман, бо тепер вони опинились десь внизу і мчали по траві.Про те, щоб наздогнати знавіснілого жеребця, не було й мови. Миколай здогадався зрізати шлях. Так менше шансів, що Лукаш потрапить під копита його коня. Якби трохи розвиднилось, тоді, принаймні, можна було б зметикувати, як діяти, і покликати гайдуків.

Від землі небо було світліше, але не вгорі.Довкола жодного вогника, жодного рієнтиру, лише засапаний подих двох старих істот — чоловіка й коня.І глухий розпач від того, що він, Миколай, досвідчений воїн, зрілий муж, потрапив до пастки, піддавшись спротиву християнина. Духи зникли б вранці, а Лукаш лишився б живий.

Лукашів кінь опинився в болотяній ямі, по вінця налитій водою, що ховалась в сухому очереті.Серце вершника не витримало шаленого бігу, й Лукаш вмер за мить до того, як копита торкнулись води, і тому закричав лише кінь. Якби Миколай не їхав навперейми, він би зміг порятувати себе і побачити, як чорна безодня смерті поглинає живого коня і мертвого чоловіка. Натомість йому знесло пів-голови гіллею верби, що нависала над болотом.

Кожен вмирає самотнім, і кожна смерть має власне обличчя.

Монастир Святого Духа. Зима

Монастир святого Духа поблизу Раделич, оточений болотами в низині Дністра, стояв на горі, яку так і звали Горою, бо навіщо давати назву, коли гора єдина на всю околицю. Окрім валу й рову, його оточував дерев’яний частокіл, а брама була з дуба, що виріс в Чорному лісі. На десяток ченців то був великий монастир. Не мав він такої слави, як, наприклад, лаврівський Онуфріївський монастир з мощами святого і прочанами, а бездоріжжя та повені часто відрізали його від зовнішнього світу. Городини на грядках вистачало братам на поживу, збіжжя вимінювалось на рибу, якої було повнісінько, а сад, виплеканий отцем Григорієм, в миру Георгієм Домницьким, теж став джерелом виживлення і предметом гордості ченців. Тому голод монастиреві не загрожував, як се часто буває в більш безпечних гірських монастирях. Одне слово, то був маленький Едем, про який більше не знали, ніж знали. А працьовита монастирська братія робила все, аби жити мирно й доброчесно, сповідуючи духовні цінності, бо де зажерливість там голод, де багатство, там і злидні, де марнославство — там приниження. Не варто виставляти напоказ високі душевні цноти, бо перетворюються вони на гординю. Сам настоятель, отець Даниїл, ходив у залатаній рясі, а чаша для причастя в храмі була не золота, а срібна. Зате образів було чимало, бо писав їх отець Серафим тут-таки в монастирі.Тутешні образи прикрашали церкви по всіх довколишніх селах, і се теж давало засоби для існування чернечій громаді.

Віднедавна в монастирі з’явилась нова особа — молодий хлопець, трохи не в собі, до того ж дуже збідований. Ченці сподівалися, що той, одужавши від тілесних та душевних ран, залишиться в них і колись зложить обіти. Прибув хлопець сюди перед самим архістратигом Михаїлом, тому стали кликати його Михайлом, і се могло б стати його чернечим ім’ям.

Прийшов він нізвідки. Першим побачив його отець Григорій, творець і доглядач монастирського саду й зільника, спустившись до болота набрати чорної масної глини для потреб своїх саджанців, бо дерева ліпше садити пізно восени, тоді вони добре приймаються. На тлі призахідного сонця він побачив постать, до половини загорнуту в туманНезнайомець йшов просто через болото найнебезпечнішим шляхом. Лише двоє-троє братів знали потаємні стежки, якими можна було покинути монастир в разі нападу. Хоча за сто літ існування монастиря жодного нападу не було. А час великої ворожнечі між католиками і православними, коли ченці ставали грабіжниками і вбивцями, ще не настав. Тому жодної тривоги отець Григорій не відчув, лише страх за людську істоту, яку за лічені миті могло поглинути болото. Кожен день ченці молились за спасення душ потопельників. І Григорій навіть заплющив очі, таким беззахисним виглядав той чоловік серед понурих боліт. А далі розплющив: чоловік в самій сорочці й штанях продовжував йти рівно і, схоже, не дивлячись собі під ноги. Не хитався, ніби й не торкався землі, утім, через туман не видно було його ніг. Заціпенівши біля коновки з глиною, отець Григорій молився так щиро, як ніколи не молився в житті. Хоча то міг бути дух, хтось із тих, що літають в повітрі й живуть під землею, але і їм не зашкодить молитва й хрест, бояться вони лише заліза. Щось знайоме було в нахилі голови, і коли прибулець подолав болото і ступив на земну твердь, у очі старого ченця зазирнули сиві очі його сина, залишеного в миру.

— Я ваш онук, — мовив хлопець в сорочці, з засохлою іржавою плямою навпроти серця.

— У мене немає онука, дитино, — лагідно відказав отець Григорій. — Я — чернець.

І застеріг:

— Нікому про се не кажи, коли прийдемо в обитель. Я зрікся світу, де в мене були син та онуки.

— Я — єдиний ваш онук.

— Чув, — перехрестився Григорій. — і більше нічого не хочу чути.

Хлопець кивнув. Тоді нагнувся, взяв коновку і поставив її на плечі, і хоч тяжко було йому нести, отець Григорій поніс до монастиря ще важчу ношу.

Настала зима, зробивши непрохідними шляхи, бо була мокрою та сніжною. Час Різдвяних свят, час ранньої темряви, час розважань для отця Григорія і знудження для молодого Михайла, як тепер кликали хлопця, чиє правдиве ім’я знав лише дідо.І вже до кінця зими мешканці святої обителі зрозуміли, що якщо до чогось і надається