Стефані Маєр - Світанок

— Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… — він не договорив, голос його урвався.

— Слід було залишити Беллу зі мною.

— Так.

Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.

Він поглянув на мене — він уже пройшов власне пекло, — і я збагнув, що він погоджується зі мною.

— Ми не знали, — мовив він тихо, мов видихнув. — Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…

— Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?

— Так, — напружено погодився він пошепки. — Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення — тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, — він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.

— Не гадав, що вони називаються якось по-особливому, не як ви всі, — виплюнув я.

Він обернув до мене обличчя, яке мов на тисячу років постаріло.

— Навіть ти, Джейкобе Блек, не можеш ненавидіти мене більше, ніж я ненавиджу сам себе.

Неправда, подумав я, бо був занадто роздратований, щоб говорити вголос.

— Навіть якщо ти вб’єш мене, її це не врятує, — тихо промовив він.

— А що врятує?

— Джейкобе, ти маєш дещо зробити для мене.

— Та невже, паразите!

Але він не відривав од мене своїх напівутомлених, напівбожевільних очей:

— А для неї?

Я міцно зціпив зуби.

— Я все зробив, щоб відтрутити її від тебе. Все до останку. Тепер запізно.

— Ти знаєш її, Джейкобе. Ти зв’язаний із нею на тому рівні, куди мені ніколи не проникнути. Ти — часточка її, а вона — часточка тебе. Мене вона не послухається, бо вважає, що я її недооцінюю. Вважає, що вона достатньо сильна, аби… — він задихнувся й ковтнув. — Але вона може послухатися тебе.

— З якого дива?

Він стрибнув на рівні ноги, очі його палали яскравіше, ніж зазвичай, дикіше. Мені спало на думку: а чи не божеволіє він насправді? Чи можуть вурдалаки з’їжджати з глузду?

— Можливо, — бовкнув він у відповідь на мої думки. — Я не відаю. За відчуттями — дуже схоже на те, — він похитав головою. — Але перед нею мені доводиться це приховувати, адже хвилювання ще більше знесилює її. Тепер вона не може витримувати зайву напругу. Тож я мушу вдавати спокій, я не маю права ускладнювати їй життя… Проте зараз це вже не має значення. Вона повинна послухатися тебе!

— Що я їй скажу, чого ще не казав ти? Чого ти чекаєш від мене? Щоб я сказав їй: ти дурна? Певен, вона вже й так про це здогадується. Повідомити: ти помреш? Можу закластися, вона й про це здогадується.

— Ти можеш забезпечити їй те, чого вона хоче.

Я нічогісінько не втямив. Чи це промовляє божевільний?

— Мені байдуже до всього, тільки б вона лишилася живою, — раптом мовив він зосереджено. — Якщо вона хоче дитину — будь ласка. Може народити півдюжини немовлят. Скільки за хоче… — він на мить затнувся. — Якщо це її втішить, хай народить собі цуценят.

На секунду наші погляди зіткнулися, і під шаром його спокою проступила лють. Поки я перетравлював його слова, на зміну моєму похмурому вигляду прийшов цілком інший — я просто роззявив рота.

— Тільки не те, що зараз! — просичав він, перш ніж я відповів. — Тільки не оте, яке висисає її життя, а я при цьому цілком безпомічний. Хіба й можу спостерігати, як вона тане й гине. Як оте нищить її, — він хапнув ротом повітря, наче хтось вгатив йому кулаком попід ребра. — Ти маєш переконати її, Джейкобе. Мене вона більше не слухає. І Розалія завжди поряд, підіграє її божевільній ідеї, заохочує її. Захищає її. Ні, захищає оте. А життя Белли для неї нічого не важить.

З горла в мене вихопився звук, наче я захлинувся.

Що це він верзе? Що Белла має… що? Народити дітей від мене? Що? Як? То він від неї відмовляється? Чи він гадає, вона буде не проти мати двох чоловіків воднораз?

— Байдуже. Тільки б вона жила.

— Такої маячні ти ще не видавав, — пробурмотів я.

— Вона любить тебе.

— Але не так.

— Вона ладна померти, щоб народити дитину. Можливо, погодиться на щось не таке екстремальне.

— То ти її зовсім не знаєш?

— Знаю, знаю. Доведеться довго переконувати. Саме тому ти мені й потрібен. Ти розумієш хід її думок. Отож звернися до її здорового глузду.

Я не міг навіть думати про те, що він мені пропонував. Це було занадто. Неможливо. Неправильно. Збочено. Позичати Беллу на вихідні, а по понеділках повертати, як диск із фільмом? Маячня.

Але яка спокуслива!

Я навіть не хотів брати цей варіант до уваги, не хотів мріяти, але мрії прийшли самі. Я безліч разів фантазував про Беллу — давно, коли ще був шанс, що у нас щось вийде, та й потому як стало зрозуміло, що мрії просто лишають невигойні рани, адже шансів немає, жодних шансів. Проте тоді я не міг себе стримати. Не міг і тепер. Белла в моїх руках, Белла видихає моє ім’я…

Що гірше, цей новий образ ніколи не навідував мене, адже я не мав на нього права. Ще не мав. І ще б роками він не являвся мені, якби його щойно не посіяли в моїй голові. Але він проріс, пускаючи коріння в мозку, наче бур’ян — отруйний і незнищенний: Белла, жива та квітуча, зовсім не така, як зараз, проте водночас і така: тіло її не спотворене, а цілком природно заокруглене. І це моя дитина.

Я намагався викорінити отруйний бур’ян із голови.

— Звернутися до здорового глузду Белли? В якому світі ти живеш?

— Принаймні спробуй.

Я швидко похитав головою. Він чекав, проігнорувавши мій перший негативний порив, адже міг чути все, що коїлося в моїх думках.

— Звідки ці психопатичні дурниці ростуть? Вигадуєш їх на ходу?

— Я міркую над тим, як її урятувати, відколи дізнався, що вона замислила. За що вона ладна померти. Проте я не знав, як зв’язатися з тобою. Був певен: якщо подзвоню, ти й не слухатимеш. Якби ти не прийшов сьогодні сам, усе одно б я вирушив на твої пошуки. Але як важко зоставити її хоч і на кілька хвилин! Її стан… він так швидко змінюється! Оте… воно росте. Жваво.