Стівен Кінг - Сяйво

Ми з Денні це занесемо досередини. А ти можеш взяти молоко. Воно в кабіні, на підлозі.

— Ото і все, на що я тобі потрібен, — схлипнув Джек, ляскаючи себе долонею по лобі. — Просто тягловий кінь, звичайна худоба польова. Тягни сюди, тягни туди, тягни будь-куди.

— Просто затягніть молоко до кухні, містере.

— Це вже занадто, — скрикнув він і повалився на землю, а Денні стояв над ним і хихотів.

— Ану підводься, ти, бугаю, — ткнула його носком своєї кросівки Венді.

— Бачиш? — звернувся той до Денні, — вона мене назвала бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радісно погодився Денні і з розгону перестрибнув свого розпростертого долі батька.

Джек сів.

— О, до речі, друзяко. У мене для тебе теж дещо є. Там, на ґанку, біля попільниці.

— А що там?

— Забув. Піди й подивися.

Джек підвівся, і вони вдвох з дружиною стояли, дивлячись, як Денні помчав угору по моріжку, а потім по ґанку, заразом перестрибуючи по дві сходинки. Він обійняв Венді за талію.

— Ти щаслива, бейбі?

Вона значуще подивилася на нього:

— Я зараз найщасливіша, відтоді як ми побралися.

— Це правда?

— Свята правда.

Він міцно обхопив її:

— Я тебе кохаю.

Вона пригорнула його навзаєм, зворушена. Ці слова ніколи не були дешевими у вустах Джека Торренса, вона могла б точно порахувати, скільки разів вона їх від нього чула, як до весілля, так і після, для цього їй вистачило би пальців на двох руках.

— Я тебе теж кохаю.

— Матусю, матусю, — схвильовано нагукував уже з ґанку Денні. — Іди-но подивися! Ого! Оце круть!

— Що там таке? — запитала в Джека Венді, уже коли вони, рука в руці, вирушили зі стоянки вгору.

— Забув, — відповів той.

— Ох, ти своє ще отримаєш, — штовхнула вона його ліктем у бік. — От сам побачиш.

— Я так і сподівався, що отримаю цієї ночі, — зауважив він, і вона розсміялася. Наступної миті він спитав: — А Денні щасливий, як ти гадаєш?

— Тобі краще знати. Це ж ти з ним провадиш вечорами довгі балачки перед сном.

— Та йдеться зазвичай про те, ким він хоче стати, коли виросте, або чи існує насправді Санта-Клаус. Схоже, на нього чекає велике розчарування. Гадаю, його старий приятель Скотт уже був устиг закласти основу для девальвації цієї фігури. А щодо «Оверлука», ні, він мені поки що майже нічого про нього не казав.

— Мені також, — відгукнулася вона. Вони вже долали сходи ґанку. — Але більшість часу він поводиться дуже тихо. І мені здається, що він схуд, Джеку, так-так, дійсно.

— Просто він росте.

Денні стояв до них спиною. Він щось роздивлявся на столі біля Джекового крісла, але Венді не було видно, що саме.

— Він тепер і не їсть, як слід. А колись же метав, як той паровий екскаватор. Пам’ятаєш, іще минулого року?

— Вони всі збавляють, — промовив він з сумнівом. — Здається, я про це читав у Спока[98]. От виповниться йому сім, почне знову молотити двома виделками одночасно.

Вони зупинилися на верхній сходинці.

— А ще він багато сил віддає тим читанкам, — сказала вона. — Я розумію, він хоче навчитися, щоби порадувати нас… тебе тобто, — додала вона мимохіть.

— Себе порадувати, перш за все, — уточнив Джек. — Я його зовсім до цього не примушував. Фактично, я не бажав би, аби він витрачав на це так багато сил.

— Як ти гадаєш, дурна я буду, якщо запишу його на медогляд? Там, у Сайдвіндері, є лікар загальної практики, молодий чоловік, судячи з того, що мені розказувала касирка в супермаркеті…

— Трохи нервуєш через наближення снігопаду, чи не так?

Вона знизала плечима:

— Мабуть. Якщо ти вважаєш, що це дурня…

— Ні, не вважаю. Фактично, можеш записати нас усіх трьох. Отримаємо відмінні медичні довідки і тоді зможемо спокійно спати ночами.

— Я сьогодні ж нас запишу, — сказала вона.

— Ма! Подивися, мамуню!

Син підбіг до неї з якоюсь великою сірою річчю в руках, і на одну жахливо-кумедну секунду Венді здалося, що то мозок. Побачивши ж, чим воно є насправді, вона інстинктивно відсахнулася.

Джек обхопив її однією рукою:

— Усе гаразд. Тутешніх мешканців, котрі не відлетіли геть, було витрушено. Я використав димову шашку.

Вона дивилася на велике осине гніздо в руках свого сина, але не торкалась його.

— Ти певен, що воно безпечне?

— Цілком. У мене було таке, коли я був малим. Мені його тато подарував. Денні, хочеш віднести його до своєї кімнати?

— Йо! Зараз же!

Хлопчик розвернувся й метнувся крізь двостулкові двері. Вони чули приглушений тупіт його ніг по головних сходах.

— Отже, там, нагорі, були оси? — спитала вона. — Тебе вжалило?

— Де моє «Пурпурове серце»? — перепитав він, виставляючи напоказ пальця[99].

Пухлина вже почала спадати, але Венді достатньо над нею поохкала і навіть ніжно її цьомкнула.

— А жало ти витяг?

— Оси не залишають жала. То бджоли. У тих жала з зазублинами. А в ос жала гладенькі. Оце-то й робить їх такими небезпечними. Вони можуть жалити знову і знову.

— Джеку, ти цілком певний, що йому безпечно тримати в себе те гніздо?

— Я виконав усі інструкції щодо тієї шашки. Та штука гарантовано вбиває геть усіх комах протягом двох годин, а сама потім безслідно випаровується.

— Я їх ненавиджу, — сказала вона.

— Кого… ос?

— Усіх, хто кусаються, — відповіла вона. Її долоні зімкнулись на ліктях, руки навхрест лягли їй на груди.

— Я теж, — сказав він і обійняв її.

Розділ шістнадцятий

Денні

Венді чула, як далі по коридору, у спальні, принесена знизу Джеком друкарська машинка то вибухово оживає секунд на тридцять, то замовкає на пару хвилин, щоби потім знову видати коротку чергу. Немов слухаєш кулеметну стрілянину з якогось оточеного доту. Для її вух це звучало музикою; Джек не творив так наполегливо від другого року їхнього шлюбу, коли він написав оте оповідання, яке потім придбав «Ескваєр». Він казав, що, на його думку, п’єсу хоч так, хоч сяк, а буде закінчено під кінець цього року і тоді він візьметься до чогось нового. Казав, що його не хвилює, чи викличе