Стівен Кінг - Сяйво

Він обернувся до місіс Стронг, яка з жахом дивилася на них обох:

— Підіть покличте шкільного лікаря, будь-ласка, місіс Стронг.

Вона розвернулася й мерщій кинулася в бік офісного корпусу. Аж тоді він подивився на свою дискусійну групу, він прямо дивився дітям в очі, бо знову став відповідальним, став цілком самим собою, а коли він був самим собою, не існувало добрішого парубка у всьому штаті Вермонт. Звісно ж, вони це знали.

— Зараз можете йти додому, — повідомив він їм спокійно. — Зустрінемося знову завтра.

Але на кінець тижня шестеро з його диспутантів вибули з команди, включно з двома першокласними, але це, звісно, не мало для нього великого значення, оскільки на тоді його вже було поінформовано, що він також вибуває з учителів.

Проте якось йому вдалося утриматися від пляшки, а це було вже неабищо, гадав він.

І він не мав ненависті до Джорджа Гетфілда. У цьому він був упевнений. Не він щось вдіяв, йому було заподіяно.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Але нічого він не знав. Нічого. Він готовий був присягтися перед престолом Господа Вседержителя так само, як присягнувся б, що перевів той таймер наперед не більше, ніж на одну хвилину. І то не через ненависть, а з жалості.

Дві оси мляво повзали по даху поряд з дірою в ізоляційній прокладці.

Він спостерігав за ними, допоки вони не розправили свої аеродинамічно непевні, але на диво ефективні крильця і важко дзиґонули геть між сонячне світло жовтня, мабуть чи не щоб ужалити когось іще. Бог визнав за потрібне дарувати їм жала, і Джек припускав, що вони просто мусять їх до когось застосовувати.

Скільки він тут просидів, дивлячись на цю діру з її неприємним сюрпризом усередині, ворушачи попіл старих гріхів? Він подивився собі на годинник. Майже півгодини.

Він опустився до краю даху, перекинув через нього одну ногу й шарудів там, поки його ступня на знайшла верхній щабель драбини, зразу нижче піддашка. Йому треба було сходити до реманентного сараю, де він на верхній полиці, подалі від Денні, був заховав димову шашку. Він її забере, знову підніметься нагору, і тоді вже вони отримають сюрприз. Тебе можуть вкусити, але й ти сам також можеш вкусити навзаєм. Він у це вірив щиро. За дві години відтепер це гніздо перетвориться всього лиш на жований папір, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його собі до кімнати — у Джека було таке в його кімнаті, коли він сам був малим, воно завжди ледь чутно припахало дров’яним димом і бензином. Денні може тримати його просто біля узголів’я свого ліжка. Шкоди йому від цього буде.

— Мені вже легше.

Звук власного голосу, що упевнено пролунав серед денної тиші, підбадьорив його, хоча він і не збирався щось промовляти вголос. Йому дійсно полегшало. Виявилося можливим перейти від інерційності до дієвості, щоби сприймати те, що тебе мало не зводило з розуму, як нейтральну цінність, яка викликає не більш як нерегулярний теоретичний інтерес. І якщо існувало місце, де це могло відбутися, воно було саме тут.

Він спустився по драбині, щоби взяти димову шашку. Буде їм кара. Вони заплатять за те, що його ужалили.

Розділ п’ятнадцятий

На передньому подвір’ї

Два тижні тому в нетрях реманентного складу Джек знайшов пофарбоване на біле величезне плетене крісло і притягнув його на ґанок, попри зауваження Венді, що це попросту найогидніша річ з усіх, які вона бачила у своєму житті. Він якраз сидів у цьому кріслі, насолоджуючись читанням книжки Е.Л. Доктороу «Ласкаво просимо до Важких Часів»[94], коли по під’їзній алеї заторохтів готельний пікап з його жінкою й сином.

Венді зупинила машину на розворотному майданчику, хвацько газонувши двигуном і зразу ж його вимкнувши. Єдиний задній вогник пікапа погас. Скидаючи оберти, двигун сердито побурчав і врешті зупинився. Джек підвівся зі свого крісла і подріботів донизу їх зустріти.

— Привіт, татку! — гукнув Денні і кинувся вгору по схилу. В одній руці він тримав якусь коробку. — Подивися, що мені купила мама!

Джек підхопив сина, двічі крутонувся, тримаючи його на руках, і сердечно поцілував в губи.

— Джек Торренс, Юджин О’Ніл свого покоління, американський Шекспір![95] — усміхаючись, проголосила Венді. — Яким вас вітром доля занесла у ці віддалені й високі гори?

— Несила вже було мені терпіти сонмища простолюду, міледі, — відповів він, хапаючи її в обійми. Вони поцілувалися. — Як вам подорожувалося?

— Дуже добре. Денні жалівся, що я його повсякчас смикаю, але я жодного разу не заглухла і… ой, Джеку, ти все там закінчив!

Вона дивилася на дах, і Денні теж перевів очі за її поглядом. Коли він побачив на західному крилі покрівлі «Оверлука» широкий клапоть свіжого ґонту світлішого зеленого кольору, ніж решта даху, лиця хлопчика торкнулася ледь помітна похмурість. Потім він опустив очі вниз, на коробку в своїх руках, і його обличчя знов прояснішало. Ночами його знов і знов у всій їх первісній виразності навідували ті картини, які йому був показав Тоні, але при сонячному світлі дня на них було легше не зважати.

— Поглянь, татуню, поглянь-но.

Джек взяв коробку з рук сина. То була модель машини, однієї з тих карикатур Великого Татуся Рота[96], щодо яких Денні колись виявляв велике захоплення. Цей екземпляр називався Лиховісним Ліловим Жуком, і на коробці був зображений великий пурпурний «фольксваген» з довгими задніми крилами-фарами від купе-кабріолета «кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, який скажено мчав по ґрунтовому треку. Крізь люк у даху «фольксвагена», вчепившись далеко внизу руками в кермо, стирчав велетенський бородавчатий монстр з виряченими очима, маніяцьким вищиром і в нацупленому задом наперед велетенському картузі якоїсь англійської гоночної команди.

Венді до нього посміхалася, і Джек їй підморгнув.

— Оце-то мені й подобається в тобі, доку, — сказав Джек, віддаючи коробку назад. — Твій смак тяжіє до всього стриманого, тверезого, меланхолійного. Воістину ти дитя мого лона.

— Мамуня сказала, що ти допоможеш мені її зібрати, тільки-но я зможу прочитати всю першу книжечку про Діка і Джейн[97].

— Тоді це мусить статися десь під кінець цього тижня, — сказав Джек. — А що ще є в цьому вашому гарненькому пікапі, мем?

— Ні-ні, — вхопила вона його за руку й потягла назад. — Не підглядати. Є там дещо для тебе.