Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

деталі укріплення, вже теоретично знайомі з карти-схеми, я знав, що все це десь поруч. Настільки поруч, наскільки може опинитися дружина під час першої шлюбної ночі.

Незабаром ми присіли біля вогнища з піалами в руках. Навіть у зазвичай смутно-задумливої Галі в очах прочитувалася діловита зосередженість.

Після сніданку Петро розклав на піску карту-схему Новопетрівського укріплення й покликав мене.

— Диви-но, — сказав він. — Тут ми мусимо якось масштаб вирахувати.

— Ну, це просто, візьмемо одну відстань, поміряємо на карті в сантиметрах, а тут кроками в метрах і поділимо метри на сантиметри... Ось і масштаб вийде.

Петро подумав і кивнув.

— Тільки знаєш що, — додав він. — Тут на карті дві студні...

— Добре, що не більше.

— Ну гаразд, ти вирахуй масштаб, а я наокруж пороздивляюся.

Залишився я наодинці з картою. Теж роззирнувся навсібіч. Вирішив порахувати відстань від артилерійської батареї до залишків фундаменту казарми. Поки сидів на теплому піску, схилившись над картою, почув за спиною м'які «сипкі» кроки. Озирнувся — до мене підійшла Гуля, присіла поряд.

— Як ти гадаєш, скільки тут сантиметрів? — запитав я в неї, показуючи обрану відстань на карті.

— Мабуть, тридцять п'ять — сорок.

— А якщо пройтися пішки від батареї до стіни?

— Метрів триста...

Я кивнув. Ми подивилися одне одному в очі.

— Знаєш, чого я зараз хочу більше за все? — запитав я.

— Щоб усе це лишилося в минулому? — висловила припущення вона.

— Усе, крім тебе.

Гуля всміхнулася. Я нахилився до неї, поцілував у губи.

— Чому ти не носиш шапку, яку тобі подарував мій батько? — запитала Гуля, поглянувши на сонце, що зависло над нами.

— Я одягну, вона в рюкзаку...

Двічі я відміряв кроками вибрану відстань, а тоді записав зі зворотного боку карти-схеми отримані триста п'ятдесят п'ять метрів. Тоді тим самим олівцем просто намалював тоненьку «сантиметрову лінійку» між двома орієнтирами на карті. Потім довго ділив метри на сантиметри, плутався, перераховував. Повсякчас виходило щось не те. Зрештою я вирахував, що в одному сантиметрі на карті-схемі було майже дев'ять метрів. Тепер треба було перевірити правильність цього масштабу на якійсь іншій відстані, тож я знову взявся до вивчення карти. Точкою відліку вирішив знову вважати артилерійську батарею. Подумки провів від неї лінію до фундаменту солдатської їдальні — тут відстань була коротша, і я, намалювавши олівцем таку ж поділену на умовні сантиметри лінію, подався міряти відрізок ногами.

Результат мене спантеличив — схоже, карту-схему креслили п’яні геодезисти, бо ж після кількох перерахунків я переконався, що на цьому відрізку один сантиметр на карті-схемі відповідав двадцяти двом метрам.

Досі розгублений, я попрохав Гулю перерахувати ще раз. Її результат виявився таким самим.

— Що це означає? — здивувалася Гуля.

— Це означає, що доведеться багато копати, — трохи пригнічено відповів я.

А тут якраз дуже вчасно з'явився Петро з лопатою на плечі. Він спускався до нас піщаним пагорбом, щось наспівуючи собі під носа.

Першим ділом я зіпсував йому настрій, і його посмішка під чорними вусами швидко вирівнялась у звичайну лінію рота.

— Ну гаразд, — після паузи почав говорити він. — Проте ж ми відаємо, де шукати...

— Еге ж, — кивнув я. — Он від тих каменів і, певно, майже до моря. А в інший бік іще метрів триста-чотириста...

— Ось тобі копачка, і вйо до роботи! — скомандував Петро і простягнув мені знаряддя фізичної праці.

Я знову подивився на карту, на дві позначені криниці, яких уже давно не було. Їх розташування вирахувати було б нескладно, якби карта-схема була нормальною. Але єдине, що тут було майже нормальним, — це лопата. Усе решта й усі решта, включно зі мною, мені здавалися вже трошки не в межах норми. Хіба що Гуля і хамелеончик, якого знову не було видно — певно, заліз у подвійний баул або сховався від сонця під моїм рюкзаком.

Я взяв лопату з рук Петра й пішов прогулятися поміж не надто мальовничих руїн.

44

Цього дня ми серйозно взялися до пошуку скарбів, і треба зазначити, що справа ця виявилася досить заразливою. Лопата «прикипіла» до моїх рук, а Петро й Галя, доки Гуля ходила з балоном по воду, блукали назирці за мною. Я розгріб пісок у кількох місцях, приблизно вирахуваних по карті-схемі. Пісок на цьому місці виявився навдивовижу пухким, і яму вдавалося поглибити сантиметрів до шістдесяти, доки вона починала осипатися. Працюючи квадратно-гніздовим методом, я залишав позад себе піщані кратери що два метри. Перші дві години пошуків жодних результатів не принесли, а потім я викопав велику муміфіковану ящірку. Петро з Галею, коли побачили, що я присів навпочіпки, миттю підбігли й присіли обабіч мене.

— Тут насправжки багацько роботи! — похитав головою Петро, окинувши поглядом місцевість й зупинивши око на морі, що виднілося ліворуч унизу. — От якби нам сотню москалів із заступами!

Я посміхнувся.

— Так би вони тобі й копали тут, москалі!

— То шукай далі! — кинув він, зводячись на ноги. Я поновив пошуки, хоча руки мої до того часу вже натомилися, та й сама моя поступливість починала мене дратувати: з якої радості я йому підкоряюся? І коли прийде його черга копати?

Незабаром я помітив, що в Галі в руках з'явилася довга тонка палиця й що вона з нею ходила, наче зі щупом, час від часу заганяючи її вглиб піску.

Гулі досі не було, й це мене починало трошки непокоїти. Я й так не надто уважно займався розкопками. Знайти невідомо що «за три сажні від старої криниці», якої більше не існувало, та й не знати, де вона була раніше, поминаючи вже те, що тут десь були раніше дві криниці — це завдання здавалося мені дедалі непривабливішим, ба більше — просто нереальним.

Від сонця розболілася голова, і я увіткнув лопату в пісок і повернувся до своїх речей. Висипав їх на пісок, знайшов гостроверху повстяну шапку й нап'яв її на голову. Почав складати решту речей назад до рюкзака — бляшанки з «дитячим харчуванням», шкарпетки. І раптом побачив те, про що давненько не згадував, — фотоапарат «Смена», який я знайшов разом із брезентовим наметом іще на початку мого пустельного шляху.

Я сидів на піску, і всі мої рухи були надзвичайно уповільнені. Я просто відпочивав, і під час перепочинку крутив у руках фотоапарат, вивільнений від шкіряного футляру. Невже