Симона Вілар - Лазарит

англійці могли звернути з караванного шляху, якщо навколо немає навіть стежок? І чи вони дурні, що наважилися довіритися невідомим людям, тим паче – тюркам?

Мартін мовчки розвернув коня. Від’їхавши від стоянки каравану, він почав міркувати вголос:

– Оце й усе, що ми достеменно знаємо: сер Обрі і його попутники раптово вирішили покинути караван грека Євматія задля сповненої небезпек Дороги хрестоносців. Які в них були на це підстави? Дорогою він примудрився пересваритися з багатьма людьми, навіть із караванним ватажком. Потім якимсь чужинцям, з якими він спілкувався протягом останніх двох днів, удалося переконати лицаря, що вони готові служити йому провідниками за поміркованішу платню. Знаючи сера Обрі і його жадібність до грошей, можна припустити: він спокусився на цю пропозицію і як лорд та глава сімейства зміг наполягти, щоб дружина скорилася цьому рішенню. Але понад усе мене тривожать ці новоспечені провідники. Спершу ми подумали, що вони торгують гашишем, але що як у них інше завдання і вони не торговці, а звичайнісінькі «вивідні»?

Від таких слів обидва приятелі спохмурніли.

«Вивідними» в цих краях називали розбійників, які, немов звичайні мандрівники, приєднувалися до караванів. Розчинившись в юрбі, вони входили в довіру до обраних жертв і будь-що намагалися відвести їх убік від проторованих доріг. Причин можна було знайти чимало: начебто вони знають коротший шлях, у них кращі провідники й це коштуватиме значно дешевше. Переконавши нарешті легковірних, їх заманювали на безлюддя, де вже чекала засідка. Обеззброївши і зв’язавши нещасних, мерзотники забирали їхнє майно, а самих або вбивали, або продавали на невільницьких ринках султанату.

– Слід негайно обстежити дорогу від самої Дорілеї до місця стоянки каравану, – уривчасто промовив Мартін, пришпоривши коня. – Будь-який поворот, розвилка, узвіз чи пологий підйом на пагорб можуть бути тим місцем, де «вивідні» ухилилися від караванного шляху. Особливу увагу треба приділити пустельним місцям: розбійники не звертатимуть поблизу сторожових застав чи багатолюдних поселень. Усе, що нам залишається, – шукати сліди. І часу в нас зовсім небагато, – додав він, поглянувши на сонце, що вже котилося до горбистого небосхилу.

Коні рухалися крупною риссю. Мартін тільки озирнувся – Йосип та його люди починали відставати. Останнім трусив здоровий білий верблюд з поклажею, якого за повід тримав вершник, що їхав попереду. Верблюди здатні розвивати солідну швидкість, але змагатися з кіньми їм зась. Цієї миті Мартін уже шкодував, що піддався на вмовляння друга.

У поселеннях, повз які вони проїжджали, друзі розпитували тамтешніх мешканців, змальовуючи подорожніх-кафірів, яких могли супроводжувати вбрані в подерті халати сельджуки. Але ці запитання викликали тільки подив: ніхто нічого схожого не бачив.

У безлюдних місцях вони спішувалися, похапцем оглядали околиці, але, переконавшись, що на узбіччях немає жодних підозрілих слідів, їхали далі. Кожного подорожнього вони суворо допитували – від бабусі, яка збирала верблюдячі кізяки, до пастуха, котрий гнав у селище з десяток сухоребрих кіз.

І все ж їм нарешті пощастило: старий, який їхав на віслюку, розповів Сабіру, що ще в середині дня повз нього проїхали люди, схожі на описаних благородним гулямом. Старому можна було довіряти: мешканці злиденних сіл раді повитріщатися на подорожніх, особливо якщо серед них є знатні пани.

Так удалося визначити ділянку шляху, на якій востаннє бачили англійців разом із «вивідними». Коло пошуків звузилося.

Мартін поквапно спішився і покрокував уздовж дороги, ведучи за повід коня й пильно вдивляючись у куряву, рожевувату у світлі західного сонця.

– Є! – указав він на сліди підків у куряві Сабіру та Ейріку, що нарешті настигли його. – Бачте ці великі відбитки? В англійців високі коні. Мули, на яких їхали «вивідні», з ними не зрівнюються. Та й підковані вони інакше: шляпки цвяхів утоплені в прямокутних заглибинах. Думаю, це саме те, що ми шукаємо!

Вони звернули з дороги до пагорбів, проте йти по сліду можна було лише доти, поки не споночіло. Люди, які проїхали тут до них, рухалися на мулах, що бігли риссю – найшвидшою, на яку тільки були спроможні натомлені за день тварини. Але й коні переслідувачів устигли здолати чималий шлях, а занурюватися в темряві в таку глушину було вкрай небезпечно.

Сабір поскакав далеко вперед: на дальній маківці пагорба чітко вимальовувався його силует. Він неквапно їхав по гребеню, час від часу зупиняючись та нахиляючись до землі. Потім і зовсім зник за пагорбом.

Озирнувшись на Йосипа та його людей, Мартін поскакав услід за Сабіром і невдовзі побачив друга: той спішився неподалік від гайка невеличких олив із кривими стовбурами, що росли в низовині. Сабір сидів навпочіпки, роздивляючись щось на землі, потім різко піднявся і завмер, втупивши погляд у Мартіна.

– Отам, – він показав на невеличкий майданчик на галявині.

Мартін умить усе зрозумів: земля біля хащ була втоптана, повсюди – сліди копит, то тут, то там на піщаному ґрунті виднілися плями – запечена кров. Але вкрай занепокоївся Мартін, коли в гаю вони знайшли зламану лютню леді Джоанни. Судячи з відбитків на піску, тут волочили чиєсь тіло.

Вони обережно проминули гай і серед купи каміння, що височіла за останніми деревами, знайшли кілька трупів. Семеро з них – воїни, які супроводжували сера Обрі. Ще один – майже хлопчисько.

– Це паж дами, юний Жос, – тихо промовив Ейрік, який безшумно наздогнав Мартіна. – Усі, крім нього, загинули від стріл.

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками