Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

прочитала замітку. Можна було б скоротити. Але нехай іде так. «А от мене ніхто так не написав!» Дурниці, Марійка справді заслуговує на те, щоб її успіхи в навчанні відмітила класна стінгазета.

Юля з Марійкою входять в клас, рожеві з морозу. Ніна схопилась і пішла назустріч Марійці, розвівши руки немов для обіймів.

— Мавко, про твої успіхи в нас буде замітка в стінгазеті. Ми так і пустимо без жодного скорочення!

Відчула на собі погляд Жукової, глянула. Юля дивилась з відвертою глузливою усмішкою.

— Ти що? — спалахнула Ніна.

Юля взяла її за плече, відвела набік:

— Не треба так, Ніно. Ти відчуваєш себе винною перед Марійкою. І те, що ти їй сказала зараз про замітку, дуже схоже на підлабузництво.

Ніна нічого не відповіла, але відчула в словах Жукової щиру правду і почервоніла до сліз.

* * *

Перед контрольною роботою з тригонометрії в класі завжди помічалось незвичайне пожвавлення. Проявлялося воно не в метушні, не в гаморі. Навпаки, бувало тихіше, ніж звичайно. Але учні й учениці збирались по двоє, по троє, пояснювали одне одному правила, у класі стояло притишене гудіння, немов десь за стіною роїлися бджоли. В цьому гудінні можна було відчути і схвильованість, і напруженість, і чекання важливої події в житті класу.

Коли ввійшла Тетяна Максимівна, десятикласники вже всі були за партами і враз одностайно встали, причому не грюкнула жодна кришка. Тетяна Максимівна справедливо вважала, що коли учень стукає кришкою або голосно кашляє в класі, він не поважає ні вчителя, ні своїх товаришів.

Поблискуючи склом рогових окулярів, з незмінним чорним галстуком, Тетяна Максимівна уважно вислухала короткий рапорт чергової про відсутність учнів.

— Завтра доповісти мені про причини відсутності. Всім було відомо, що сьогодні в нас контрольна робота? Гаразд, починаємо. Ви маєте на розв’язання задачі дві академічні години. Попереджаю, що чернетки треба подавати мені разом з зошитом.

Вона продиктувала задачу.

— Не поспішайте писати, спочатку обміркуйте весь хід рішення. Це буде ваш робочий план.

Голови посхилялись над партами — учні почали працювати. Тетяна Максимівна сиділа за столом і оглядала клас. Вона чудово бачила, кого справді захопила задача, хто лише удає, що працює, чекаючи допомоги від сусідів.

Варя Лукашевич довго вчитувалась у задачу, кілька разів бралась за ручку, відкладала її і знову вчитувалась, не знаходячи рішення. Тетяна Максимівна стискувала пальці, дуже хотілось допомогти дівчині навідним запитанням; можливо, вона б це зробила, але Варя раптом почала швидко писати і вчителька полегшено зітхнула: учениця знайшла спосіб рішення.

Обурював Тетяну Максимівну Мечик Гайдай. Спочатку він хвилин десять подумав над задачею, потім, не знаючи, як її розв’язати, почав нишком озиратись, чи не підкине хтось шпаргалку. Переконавшись, що надії на це марні, він з байдужим виглядом почав розглядати свої нігті.

— Невже в шахи легше грати? — спитала його Тетяна Максимівна. — Де ж ваша наполегливість, Гайдай?

Мечик знизав плечима і знову неохоче взявся за ручку. Було видно, що ніякого інтересу до задачі в нього немає.

Ніна мимохіть поглянула на Марійку. До закінчення уроку лишилось п’ятнадцять хвилин, а Марійка все ще писала в зошиті — зосереджена, зморщивши лоба.

Ніна першою розв’язала задачу і вийшла з класу. Біля дверей вона ще раз озирнулась і побачила, що Марійка так само напружено схилилась над зошитом.

«Не виходить задача! — майнула думка.— Сьогодні я буду справді першою! А задача таки важкувата!»

Незабаром подали зошити Юля Жукова, Вова Мороз і Варя Лукашевич.

Юля підійшла в коридорі до Ніни.

— А знаєш, Марійка й досі сидить! — з тривогою промовила вона.

— Важка ж задача! — відповіла Ніна.— Навіть я і то спочатку не знала, як її розв’язати.

За десять хвилин до кінця уроку вийшло ще кілька учнів, і по їхніх веселих обличчях можна було судити, що вони теж успішно справилися з роботою.

Вийшов і Мечик Гайдай.

— Розв’язав? — кинулась до нього Юля,— А що з Марійкою?

— Ні, не розв’язав,— хитнув головою Мечик.— Побачив, що даремна праця, і просто подав зошит. Та й Марійці загрожує цейтнот!

— Що ти кажеш? Ну, як це можна?

— Ти — про Марійку? Пнеться щосили, а й досі не розв’язала. Сидить.

Юля схвильовано ходила під дверима класу. «Невже й справді Марійка не розв’яже задачі? Невже в чомусь помилилась?»

Усе більше зростала в дівчини тривога за подругу. Глянула на Ніну. Вона спокійно стояла біля вікна й жувала пиріжок.

«Як вона може зараз їсти? — з досадою подумала Жукова.— Невже їй байдуже за Марійку?»

Юля згадала, як зросла за останній час Марійка, згадала про її успіхи в навчанні, і тому особливо болісною була думка, що подруга й справді може не розв’язати задачу.

Стурбувалися й інші учні.

— Що з Поліщук? — питав Вова Мороз.— Схоже на те, що вона не встигне!

— Кажу ж — потрапила в жорстокий цейтнот! — сказав Мечик.— Передчасно захвалили дівчину. В такому випадку треба чесно, за моїм прикладом — здатися на милість переможця.

Юлі дуже хотілося крикнути на нього: «Замовкни, дурню!», але вона стрималась, хоч усередині все кипіло. І враз вона побачила, що Варя Лукашевич, червона, як півонія, хутко підійшла до Мечика:

— Як некрасиво! Як некрасиво ви сказали! Чи вам буде приємно, якщо вона одержить двійку?

Це було так несподівано, що всі затихли. Тим більш несподівано було для Мечика. Перші секунди він не знав, що сказати, і схопився рукою за комірець, наче він душив його. Потім швидко озирнувся навколо. Зустрів насмішкуваті погляди однокласників —хлопців і дівчат. Зрозумів — усі на боці Варі.

— Якщо вам негарно, то не слухайте, шановна мовчальнице! — нарешті спромігся видушити з себе.— Радий почути ваш голос!

Ніна бачила все це, слухала розмови, відчувала, як щиро хвилювались За Марійку її товариші. Дивне почуття стиснуло їй груди — було таке враження, ніби вона стала раптом чужою для цього колективу. Її не бачать, не розмовляють з нею — чужа, незнайома, стороння!

Холодні мурахи пробігли по спині. Дівчина здригнулася, їй пристрасно забажалось відчути дотик плечей кожного з цих юнаків і дівчат, почути від них хороше, дружнє слово.

Ніна проковтнула нашвидку рештки пиріжка і підійшла до товаришів. Тієї хвилини вона найдужче хотіла б побачити біля себе Марійку. Уявила, як сидить зараз там, за дверима, її подруга і ніяк не може закінчити задачу. «А що коли б таке сталося зі мною?»

На мить уявилось, що це не Марійка, а вона сама, Ніна, безнадійно сидить над чернеткою