Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

І тієї ж ночі він улаштував мене в Сумський полк. Його земляки-шахтарі відразу видали мені обмундирування, карабін, шаблю, а на світанку майже усім полком ми пішли з міста. Я навіть не встиг попрощатися з рідними. Нас перекидали в інший повіт — добивати гетьманців.

Ще всі спали, навіть крамниці на базарі були зачинені, коли ми верхи виїхали по Вроцлавській вулиці на Калинівський тракт і заспівали веселу пісню:

Хай зброя на сонці сіяє, –

Під звуки гучні сурмачів

За волю шахтар виступає,

Розбивши купців-багачів.

Чого там критися, не одразу мені далася військова служба. Після першого переходу з незвички їздити верхи мені так ломило ноги, що я насилу ходив. Адже до цього я ніколи не їздив у справжньому шкіряному сідлі.

Мені було важко справлятися з конем — я не знав; як треба правильно надівати сідло, і одного разу надів його навпаки, передньою лукою до хвоста. Тимофій навчав мене всього: і як затягати підпруги, і як зручніше, по нозі, відпускати стремена…

А незабаром під Тарнорудою ми вже з ним разом так лупцювали цих кайзерових прислужників, що з них чуби у Збруч летіли!

Подалися ми далі, за Житомир, і тут пройшла фронтом чутка, що Петлюра, який замінив на цей час гетьмана, захопив із своїми бандитами наше місто.

Повернули ми назад, на самого пана Петлюру, і коли разом з кіннотою Котовського відбили місто назад, я дізнався, що нікого з моїх рідних немає в живих. Маму, потім батька з братом убили бандити з загону петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка. Коли червоні відступали, мій батько забрав на складі військового начальника дві гвинтівки й сховав їх у нас дома, щоб повернути більшовикам, коли вони повернуться. А петлюрівці, роблячи обшук, знайшли їх. Петлюрівців тих, кажуть, привів до нашого дому Марко Гржибовський.

Недовго після цього довелося мені залишатися в полку.

Мене й Сергушина, оскільки ми краще за інших знали місто, перевели в міський ревком. Я, ви пам'ятаєте, реквізував зброю, а Сергушин перейшов на роботу в ревтрибунал. Він судив там саботажників, петлюрівців і тих, хто потай допомагав їм. Саме тут я й дізнався, куди він ходив під нас ночами.

Одного разу вночі Сергушин познайомився в місті з місцевою дівчиною. Ви її, мабуть, і не знаєте — вона жила далеко, аж біля станції; її батько на вокзалі служив. Такий собі Кудревич. Зараз її в місті нема, вона пішла з червоними. Як вони розговорилися, як познайомилися, та ще й уночі, я не знаю. Знаю тільки, що ця дівчина багато чого цікавого нарозповідала Сергушину про наше місто. Її мати прала білизну майже в усіх багатих домах і знала, хто з буржуїв допомагав Петлюрі. А дочка все це переказувала Сергушину. І коли довелося йому працювати в ревтрибуналі, він багато що згадав з її розповідей, і, мабуть, придалися вони йому дуже.

У той недобрий час, коли треба було відступати, наші побоялися повезти Сергушина з собою: усі знали, що він тяжко хворий. Я собі простити не можу, що не зуміли ми вирядити Тимофія разом з червоними…

Але з паном Григоренком, хлопці, ми ще стрінемося! Якби ви тільки знали, скількох людей він уже виказав, цей лисий катюга!

Несподівана зустріч

— Дядьку Йване, — перший порушив мовчання Маремуха, — а ви самі не боїтесь, що вас спіймають петлюрівці? Чого ви тут ждете? Тікайте в Жмеринку, вірне слово!

— А що в Жмеринці? — посміхнувся Омелюстий.

— Як-то що? Там же червоні! — сказав Куниця.

— І в Петрограді теж червоні, — відповів Омелюстий, — то що ж, по-вашому, я й туди маю тікати? Краще вже ми Червоній Армії звідси підсобимо. А то як усі звідси побіжать до Жмеринки, то хто ж за Радянську владу з підпілля боротиметься? Правда ж, Мироне?

— Гаразд, гаразд, нам із тобою час іти! — ухильно сказав мій батько.

Тепер він сидів похмурий, смутний, такий, як завжди. Певне, йому було дуже жаль Сергушина. Помовчавши, батько запропонував:

— А чи не скупатися нам у річці?

— Звичайно, скупаємося! — погодився Іван. — Поки підійдуть люди з Чорнокозинців, у нас добрих дві години.

— А вони до печер не можуть одразу прийти? — спитав батько. — Прийдуть — а ми пішли?

— Ні, ні. Я пояснив Прокопові. Він приведе їх до млина, — заспокоїв батька сусід і, звертаючись до нас, запропонував: — Гайда купатися, хлопці!

Цілим загоном ми сходимо яром до річки. Вийшовши з лісу, ми підходимо до млинового саду. Він огороджений високим тином. Стрункі сріблясті тополі ростуть у цьому занедбаному саду. Річка тут повернула ліворуч, до млина поміщика Тшилятковського.

Крізь гущавину саду чути шум води на млинових колесах. Поскрипують жорна в сірій кам'яній будівлі млина, її стіни видно крізь просвіти в деревах. Там, у запруді, біля млина, ми будемо купатися. Кращого місця для купання не знайти. Дно в запруді чисте, піщане, вода біжить спокійно, а берег гладкий, спадистий, всипаний сухим жовтим піском.

Але що це? Якийсь чудний дрібний стукіт долинає до нас згори. Схоже, — хтось б'є палицею по днищу порожнього відра. Захлинаючись, загавкали собаки, схвильовані цим незрозумілим звуком.

Невже це барабан б'є там, на горі?

Батько з Омелюстим завмерли на місці. Вони прислухаються. Тепер було вже зрозуміло, що це б'ють у найсправжнісінький барабан. І слідом за барабанною тріскотнею з-за невисокої гірки раптом виплив жовто-блакитний петлюрівський прапор.

— Петлюри! — кинув мій батько Іванові Омелюстому. Відтак батько одразу нахилився до мене й шепнув: — Ви нас тут не бачили. Зрозуміло? Оська залишається з вами. Простежте, куди вони підуть.

— Давай, Мироне, швиденько! — поквапив Омелюстий батька.

І одразу, не встигли ми ще зміркувати, в чім річ, батько й сусід перестрибнули через тин млинового саду. Чути було, як зашелестів бур'ян під їхніми швидкими кроками. А ми, покинуті, залишилися на дорозі самі в затінку високого явора.

Жовто-блакитний прапор пливе на нас згори. Ми вже розрізняємо офіцера, який іде попереду перед прапором. Слідом за ним, під швидкий дріб барабана, рівно крокують петлюрівці.

— Гайда в сад! — вирішив Оська й підбіг до тину. Тепер уже Оська був за командира.

Один по одному ми полізли на високий, хиткий тин. Він коливався під нами. Здавалося, от-от хруснуть тонкі, обплетені лозою кілки, і ми полетимо на землю. Але все минулося добре. Один по одному ми пострибали з тину в бур'ян і посідали навпочіпки. Через щілину тину нам добре було видно закурений путівець.

Барабан бив зовсім близько. Тільки-но