Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

на надгробки довкола своє червонясте світло. Собаки завмерли, ніби чекаючи сигналу до нападу. Так минали секунди, Торн і Дженнінгс усе тісніше притискались один до одного, а собаки вже й пригнулися, наготувавшись до стрибка…

З войовничим погуком Дженнінгс замахнувся ломиком на чорного ватажка зграї, і пси враз порвалися до них. Дженнінгса вмить повалили, й хижі пащеки потяглися до його шиї. Він качався по землі, ремінець фотоапарата здавлював йому горло, а собаки тупцяли навколо, шукаючи нагоди вгризтися в нього зубами. Безпорадно відбиваючись, Дженнінгс притис до горла камеру і в ту ж мить почув, як у собачих зубах захрускали лінзи, — пси гризли камеру, намагаючись одірвати її від Дженнінгсової шиї.

Тим часом Торн устиг добігти до огорожі, але тут на нього кинувся ще один величезний собака й уп’явся зубами йому в спину. Торн як міг відбивався від звіра, але той учепився в нього мертвою хваткою. Джеремі впав на коліна, і в цю мить на нього напалися ще кілька псів. Клацали щелепи, бризкала слина. Торн відчайдушно одбивався, водночас намагаючись відповзти до огорожі. Скулившись мало не в клубок, він раз у раз відчував люті, пекучі укуси. Мигцем, краєм ока побачив Дженнінгса, що качався по землі, захищаючи від собачих зубів шию. Торн не зважав на біль, ним володіло лиш одне палке бажання — будь-що врятуватися. Він став рачки і, полишивши на поталу псам спину, побрався в такий спосіб далі до огорожі. Раптом рука його натрапила на щось тверде й холодне. То був ломик, якого Дженнінгс метнув на собак при самому початку сутички. Торн затис його в руці й навмання тицьнув назад. Почулося дике скавчання, і він зрозумів, що влучив. На плечі йому бризнула кров, і, обернувшись, він побачив, що в одного пса вибито око. Це додало Торнові хоробрості, він почав бити ломиком на всі боки й невдовзі спромігся зіпнутись на ноги.

Тим часом Дженнінгс відкотився до стовбура дерева. Собаки й далі люто наскакували на нього, роздираючи зубами ремінці та футляр фотоапарата. Раптом несподівано, сам собою, спалахнув бліц, і звірюки сполохано відскочили назад. Цієї хвилини Торн був уже на ногах і, несамовито вимахуючи ломиком, відступав до огорожі. Дженнінгс і собі позадкував туди, виставивши перед себе бліц, і щоразу, як пси намірялися напасти, відлякував їх спалахом. Зрештою йому пощастило дістатись огорожі.

Ще раз натисши кнопку бліца, він перебіг до Торна. А той видерся на огорожу, але, невдало повернувшись, зачепився пахвою за гострий шпичак; тоді з болісним зойком шарпнувся, подавсь уперед і важко гепнувся на землю по той бік огорожі. Дженнінгс поліз за ним, раз у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.

Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.

Торн одразу ж узявся до телефону, намагаючись зв’язатися з Кетрін. Тим часом Дженнінгс неспокійно походжав по кімнаті, думаючи про своє.

— Вони ж могли вас загризти, але не загризли, — збуджено сказав він. — їм потрібен був я, вони добиралися до моєї шиї!

Торн звів руку, прохаючи його помовчати, і крізь сорочку стало видно велику криваву пляму на боці під пахвою.

— Ви чуєте мене, Торне? Їм потрібна була моя шия!

— Алло, це лікарня?.. Так-так, палата чотири-А!..

— Боже милий, коли б не моя камера… — правив своєї Дженнінгс.

— Заждіть, будь ласка, в мене розмова з Лондоном…

— Ми повинні якось діяти, Торне! Чуєте?

Торн обернувся до нього й придивився до ран на його шиї.

— Знайдіть мені місто Мегіддо, — тихо мовив він.

— Де це я, в біса, його знайду?

— Не знаю. Підіть до бібліотеки.

— До бібліотеки? Ото ще бісова халепа!

— Алло! — заговорив Торн у трубку. — Кетрін, це ти?..

Кетрін дочула в чоловіковому голосі неспокій і трохи звелася на лікарняному ліжку. Трубку вона тримала цілою рукою, друга, забрана в гіпс, лежала непорушно.

— З тобою все гаразд? — квапливо запитав Торн.

— Так. А з тобою?

— І зі мною. Просто я хотів допевнитися…

— Де ти?

— У Римі. В готелі «Імператоре».

— Щось сталося?

— Та ні, нічого.

— Ти не захворів?

— Ні, я тільки боявся…

— Повертайся, Джері.

— Ще не можу.

— Мені страшно…

— Тобі нема чого боятися.

— Я дзвонила додому, але там ніхто не бере трубки.

Торн поглянув на Дженнінгса. Той перевдягав сорочку, збираючись кудись іти.

— Джері, — сказала Кетрін, — гадаю, мені краще буде лежати вдома.

— Залишайся в лікарні, — попросив Торн.

— Я хвилююся за Деміена.

— Не потикайся в дім, Кетрін!

— Мені треба…

— Ти мене чуєш, Кетрін? І думати про це забудь!

Кетрін помовчала, стривожена чоловіковим тоном.

— Якщо ти боїшся за мене, — сказала по паузі, — то даремно. Я побалакала з психіатром і почала дещо розуміти. Усе