Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

хрест, що його звичайно несли під час постригу простодушні чи підмовлені послушниці, — були два різні хрести. В той час, як важкий хрест показували й піднімали на монастирській луці, — легкий, підроблений хрест переховували десь у монастирі, щоб завтра підмінити ним справжній і обдурити народ.

Існування підробленого хреста, в чому я був переконаний, стало мені за першу зброю. А другу зброю дали мені події того часу. Трьох скинутих пап і двох спалених єретиків було недостатньо для проведення церковної реформи. Відділи собору займались усуненням різних хиб. Один із них працював над відновленням благочестивих порядків у жіночих монастирях.

Там обговорювали непевні — і в жіночих руках небезпечні — удавані чудеса та книги, не придатні для читання сестер. Було викрито цілий ряд облудних чудес, що дало основу для моїх планів. Щойно побачене «чудо» стало утком для плетення моєї мережі. Таким чином виготовлено сітку, яку я несподівано накинув на голову абатиси.

Повагом піднявся я сходами хору, повернув праворуч до ризниці з таким же високим, сміливо зведеним склепінням і знайшов там, на високій стіні, місце, до якого був звичайно прихилений важкий хрест. Це місце вкривали хвалькуваті написи. Туди ж його і мали принести назад з монастирської луки.

Двоє невеличких дверей вели в бокові приміщення. Одні двері були замкнені. Другі — відчинені, і я увійшов у комірчину, ледь освітлену круглим віконцем і засновану павутинням. На кількох поточених хробаками полицях лежали звалені в купу книги — монастирська бібліотека. Мене охопив такий запал, немовби я був закоханим юнаком і ввійшов у кімнату Лідії чи Глікерії[55]. Тремтячи всім тілом, я наблизився до пергаментів, і коли б знайшов серед них комедії умбрійця[56], то вкрив би їх жагучими поцілунками.

Та, на превеликий жаль, не було жодного рукопису Плавта! Мені сказали правду. Мій невдаха-попередник не зумів узяти скарб і, замість дістати його, дав йому провалитися в недосяжну глибину. Єдиною моєю здобиччю була запорошена «Сповідь» блаженного Августіна. Через те, що я завжди любив цю вишукану книжечку, я несвідомо засунув її в кишеню, готуючи собі, за своїм звичаєм, читання на вечір.

Раптом — немов блискавка, влетіла моя маленька абатиса, що наказала втягти назад, до ризниці, хреста. Вона підстерегла мене через одчинені двері бібліотеки, а я, приголомшений розчаруванням, і не помітив цього. Накинувшись на мене з лайкою і криком, вона безцеремонно обмацала мій одяг і знову витягла на світ Божий отця церкви, що лежав у мене на грудях.

— Чоловіче добрий, — заверещала вона, — по вашому довгому носі я одразу ж помітила, що ви один із тих книжкових тхорів, котрі з деякого часу сновигають по наших монастирях. Знаю, — сказала вона, всміхаючись, — по яке сало ходять сюди коти. Вони винюхують книжку одного блазня, яку ми тут ховаємо. Ніхто з нас не знав, що там написано, поки якийсь італійський пройдисвіт, вклонившись нашим священним реліквіям, не спробував під своєю рясою, — вона показала на мою, — поцупити її. Тоді я сказала собі: мабуть, свиняча шкура варта золота, якщо італієць рискує через неї попасти в зашморг. У нас, чоловіче, кажуть: «Хто краде мотузку, той на мотузці й повисне!» Брігітточко, не будь дурною, — сказала я собі і покликала на пораду одного вченого друга, попа з Діссенгофа, який хвалить наше вино і часом витіває з сестрами кумедні штуки. Розглянувши ці дурні кривуляки, він каже: «От так штука! Паніматко, та це ж можна продати! На це ви зможете збудувати для вашого монастирчика комору і виноградну давильню. Візьміть книжку, моя мила, сховайте її під свою перину, лягайте на цей манускрипт — так це зветься — і лежіть собі на славу Божої Матері, поки не об'явиться чесний покупець!» Так Брігітточка і зробила, хоч відтоді спати їй стало трохи мулько.

Я стримав посмішку, думаючи про це ложе умбрійського поета, на яке його за гріхи могли присудити хіба що три судді підземного царства[57], і, прибравши вельми поважного вигляду, що буває мені властивий за певних обставин, скорчив сувору, обурену міну.

— Абатисо, — сказав я урочисто, — ти мене не пізнаєш. Перед тобою стоїть посланець Собору, один з отців, що зібрались у Констанці і яким доручено реформу жіночих монастирів, — І я поважно розгорнув красиво написаний рахунок з готелю; мені, певно, давала натхнення близькість захованого комедійного поета. — «Іменем, — почав читати я, — і з доручення сімнадцятого і Вселенського собору! Хай не забрудняться руки жодної християнської весталки одним з найнебезпечніших для моралі, писаних латинською чи місцевою мовою, творів, зміст яких уже завдав шкоди душі… Благочестива мати, я не смію ображати ваші цнотливі вуха іменами тих, кого всі відцуралися… Облудні чудеса, постійні чи поодинокі, ми нещадно переслідуємо. Там, де буде викрито свідоме обдурювання, винна — хай то навіть абатиса — за блюзнірство заплатить смертю на вогнищі».

Абатиса пополотніла. Але брехлива баба з гідним подиву самовладанням одразу ж опанувала себе.

— Хвала і слава Богові, — вигукнула вона, — за те, що він, нарешті, наводить порядок у своїй святій церкві! — І, люб'язно всміхаючись, дістала з кутка шафи гарно оправлену книжечку. — Оцю книгу лишив нам італійський кардинал, наш гість, що читав перед тим, як заснути по обіді. Священик з Діссенгофа, переглянувши її, висловив думку, що з часу винаходу букв, це найбільш непристойний і богопротивний твір, до того ж написаний духовною особою. Благочестивий отче, з цілковитою довірою передаю вам у руки цю гидоту. Звільніть мене від цієї чуми!

І вона передала мені мої фацеції.

Хоч ця несподіванка була скоріше лихим жартом випадку, аніж абатиси, проте я почував прикрість і образу. Я починав ненавидіти маленьку абатису. Адже наші писання — це наша плоть і кров, і я тішу себе думкою, що в моїх творах, незважаючи на легковажність, нема нічого такого, що могло б образити соромливих муз чи непогрішну церкву.

— Добре, — сказав я, — хотілось би мені, абатисо, щоб ти і в другому, важливішому пункті виявилась також бездоганною. Поблизу Собору і перед очима його, — вів я далі докірливо, — ти пообіцяла народові чудо з таким криком, що тепер не зможеш відступитись.

Коліна старої затремтіли, і очі забігали.

— Йди за мною, — сказав я їй суворо, — і подивимось на знаряддя чуда!

Вона пішла за мною, приголомшена, у ризницю, куди вже принесли назад справжній хрест. Я спробував його підняти, але не міг навіть зрушити з місця. І тим кумеднішим здалося мені блюзнірство: цей величезний тягар підмінити іграшкою. Я рішуче