Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

в її бік. Але потім Лінка заскочила до «Емпіку», щоб трохи зігрітися й переглянула фотки у фотоапараті. І згадала слова пані Юлії. Про те, що коли фотограф не наблизиться настільки, щоб уловити емоції, то цих емоцій на фото взагалі не буде. Жоден зум не замінить контакту з об’єктом. Лінка змінила об’єктив на універсальний, коротший. «Вуличні фотки, друга серія», — подумала вона й знову вийшла на вулицю. Двійко дівчат збирали гроші біля кінотеатру «Атлантик». Клац. Ні, таки задалеко. Підійшла ближче, тоді ще ближче. Зрештою, мало на них не наскочила. Лінка спітніла мов миша, але фотографія виявилася вдалою! Протягом наступної години вона фоткала людей, які вкидали гроші, наклеювали собі сердечка, юрмилися біля Палацу культури, де мав відбутися концерт. Кілька разів на неї нагримали, мовляв, чому фотографує без дозволу, та переважно фотограф не викликав такої реакції. Люди нормально сприймали те, що коли вже вони опинилися в громадському місці й беруть участь у якійсь події, то їх можуть сфотографувати. Дехто навіть радів. Мабуть, сподівався, що опиниться в якій-небудь газеті. Воно й не дивно. Лінчина дзеркалка виглядала справді професійно.

Лінка повернулася додому, сповнена емоцій, викликаних новим способом фотографування. Настрій був, наче після вдалого побачення. Мами не було, Адам щось готував на кухні з Каєм.

— А де мама? — нечасто траплялося, щоб та у вихідний кудись ходила.

— Вона пішла до подруги. А як твої справи? Замерзла? Як усе було з Оркестром?

Розповіла Адамові про побачене в кав’ярні, бо коли ейфорія трохи вляглася, той випадок знову згадався.

— Але може, я перебільшую, — сказала зрештою. — Може, то мені здалося. Може, вони взагалі не брали тих грошей, а я собі все вигадала? Знаєш, звинувачувати когось, коли ти не переконаний…

— Є такий анекдот, — перебив її Адам. — Про чувака з далекого Сибіру, який повертається додому з полювання на ведмедів. Іде крізь сніги й мріє про свою жінку, яка там, мабуть, готує йому обід. Підходить до своєї хатини й думає: «А зазирну-но я досередини, гляну, що там моя жіночка поробляє». А на шибці мороз різні візерунки понамальовував, тож чувак протирає шибку, бо нічого не видко. Та що довше протирає, то більше на виду змінюється. Бо жінка в ліжку із сусідом. То він тре ту шибку, тре, а картинка не зникає. Зрештою, махнув рукою й каже: «Та ну його, може, то лише візерунок такий?»

— Класно!

— Але я тобі не тому розповів непристойний анекдот, щоб тебе розсмішити…

— Де там непристойний, ти ще непристойних не чув!

— Я розповів тобі, аби сказати, що в житті так трапляється, коли ми воліємо певних речей не помічати. Або не знати. Я й сам таким був. Завжди можна себе переконати, що нам це здалося. Але потім воно за людиною тягнеться.

— То що мені було робити? — майже закричала Лінка.

— Не знаю. Може й нічого, але краще зізнатися собі, аніж вдавати, що нічого не сталося, розумієш?

— Гаразд, проїхали, — набурмосилася Лінка. — Я йду писати статтю до газети. Маю час до завтра, а ще треба обробити фотографії.

— А про цих дівчат напишеш?

— Не знаю, чи так можна, у мене ж немає ані фотографії, ані доказів.

— Навіть, якби в тебе були їхні фотки, ти не могла б їх просто так вмістити. Але можна написати про крадіжки загалом, як про проблему.

Чому вона про таке не подумала? Лінка уявляла собі статтю як допис, мовляв, усе класно, шляхетна мета, море людей… А може, зробити це трохи по-іншому, глянути з іншого боку? Неодмінно згадати про ту стару, що так на неї нагримала. Оту, що казала, наче за ці гроші Овсяк собі палаци будує. Їй так кортіло про все це написати, що вона кинулася до комп’ютера.

Коли Лінка дописала статтю, була четверта ранку. Невідомо, лягати спати чи вже ні. Може, краще дочекатися ранку? Та щойно вона лягла в одязі на ліжко, вкрилася коцом, як відразу заснула. А коли прокинулася, то їй здавалося, що все довкола заспане, навіть вікна. Шафа позіхала, широко роззявивши дверцята. Добре, що залишився тільки тиждень, а потім канікули. Вона не збиралася кудись їхати, хотілося одного — нарешті виспатися. Наразі Лінка трималася на самому адреналіні. Узяла роздрукований текст, кілька фотографій, на жаль, чорно-білих. Решту скинула на флешку, Азор точно буде з компом, переглянуть на місці. Вона собою пишалася. Звісно, на журналістиці Лінка не зналася, але була переконана, що написала класну статтю.

До класу майже влетіла, сповнена емоцій, чекала на засідання редколегії. Уроки просиджувала, мов у тумані. Не зважала навіть на те, що чергову самостійну з фізики вона знову провалила. Домовилася з учителем про перездачу, ото й тільки. І гордо вручила свою статтю Азорові.

— Чекай-но, чому воно таке велике… Ти ж мала написати щось коротеньке.

— Ні, мав бути репортаж.

— Та, то я, мабуть, обмовився. Добре, давай, прочитаю вдома, — сказав він. — І поскорочую, де треба.

— Є ще фотографії, — несміливо сказала Лінка. — Ось тут кілька… Решта на флешці.

— Ну, я не знаю, чи це взагалі поміститься.

Якщо вона сподівалася, що її статтю привітають захопленими вигуками, то вочевидь помилялася.

Виходячи з ліцею, побачила Оскара.

— Ну, і як там сутичка з бандою обраних? — поцікавився він. — Бо задоволеною ти не виглядаєш.

— А хто тобі сказав, що я маю бути задоволена?

Щиро кажучи, вона була розлючена. Їй хотілося це з кимсь обговорити, навіть з Оскаром. Зрештою, Лінка усвідомила, що в цій історії з «Репотекою» лише він був на її боці.

— Що, знову не вдалося їх ні в чому переконати?

— Мабуть, ні… Я написала статтю про Великий Оркестр Різдвяної Допомоги… Та мені здалося, що… Азор кривився, казав, що задовга, мовляв, треба було коротенько. Хай йому чорт, я цілу ніч писала, фотки принесла. Почуваюся так, наче…

— Наче хтось тебе пожував і виплюнув?

— А ти звідки знаєш?

— Бо я тебе чудово розумію. Покажи.

— Що показати?

— Ну… статтю свою, — він кивнув на роздрукований текст, який Лінка тримала під пахвою.

— Ти ж не збираєшся його тут читати? — вони стояли в під’їзді, і Лінка навіть за цей короткий час встигла замерзнути.

— Ні, але можу прочитати вдома.

— Та тримай, чого там, — і віддала йому аркуші. — Певне, цього й так не надрукують. Залишать три речення та й по всьому.

— Такий талант гине…

— Дай мені спокій. Чого тобі треба?! — вигукнула вона й пішла швидше.

— Лінко! — гукнув він. — Почекай!

— Чого ти хочеш? Якого біса вам усім від мене потрібно?

Відчувала,