Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

24

Стів Мастертон зателефонував близько дев’ятої тридцять і запитав, чи не хотів би Луїс приїхати в університет пограти в рокетбол[88]. «Корт сьогодні вільний, тож можна буде грати, — радісно заявив він, — з ранку і до вечора!»

Луїс розумів, що так тішило Стіва — в робочий час на корт треба було записуватися за кілька днів, — та все ж відхилив пропозицію, пояснивши, що писатиме статтю для «Журналу університетської медицини».

— Ти певен? — запитав Стів. — Робота і нудьга вбивають Джека[89], ти ж знаєш.

— Зателефонуй трохи пізніше, — відповів Луїс. — Може, якраз дозрію.

Стів сказав, що так і зробить, а потім поклав слухавку. Луїс збрехав лише наполовину: у нього й справді було в планах попрацювати над статтею, яка стосувалася лікування заразних хвороб на кшталт вітрянки чи мононуклеозу в умовах лазарету. Та насправді Луїс відмовився скласти Стіву компанію через те, що у нього боліло все тіло. Він зрозумів це тієї миті, коли, поговоривши з Рейчел, пішов у ванну почистити зуби. М’язи спини рипіли і стогнали, плечі відвалювалися від тягання того котиська в сраному пакеті для сміття, а сухожилля на ногах тремтіли, неначе надміру натягнуті гітарні струни. «О Боже, — подумав він. — І я ще вважав себе спортивним!» О, весело б він зараз виглядав, граючи в рокетбол зі Стівом: сновигав би, як старий артритник.

До речі, про старих. Він же не сам продирався вчора крізь ті чагарі: з ним був один чолов’яга, якому от-от перевалить за вісімдесят чотири. Цікаво, а в Джада сьогодні так само все болить?

З півтори години він просидів над своєю статтею, та прогрес був не дуже помітним. Тиша й порожнеча діяли йому на нерви, тож він склав свої папірці та копії матеріалів, замовлені в університетській бібліотеці Джона Хопкінса, на полицю над друкарською машинкою і пішов навідати сусіда через дорогу.

Джада й Норми не виявилось удома, та був конверт із його іменем, який вони приклеїли до вхідних дверей:

Луїсе!

Ми з жоною поїхали на закупи до Бакспорта. Заодно й подивимося кухонний буфет, на який Норма накинула оком років зо сто тому. Гадаю, ми пообідаємо в «Маклеода» і вернемося додому під вечір. Заходь на банку-другу пива, як схочеш.

Звісно, твоя родина — се твоя родина. Не хочу пхати носа не в свої справи, та, якби Еллі була моя доня, я б не квапив повідомляти їй про те, що її кота збила машина, — нащо на пси марнувати їй канікули?

Про мене, Луїсе, я б не сильно базікав про те, що ми зробили вчора ввечері, а найперше тут, у Північному Ладлоу. Є й інші люди, що знають си про могильник мікмаків, а є й таков у нашім містечку, які ховали там своїх тварин.

Можна сказати, що то просто продовження «Кладвишча домажніх тварин». Повіриш чи ні, але там поховали навіть бугая! Старий Зак Макгаверн, який мешкав на Стакпол-роуд, закопав там свого бугая-чемпіона десь у 1967 чи то 68. Ги-ги! Коли він розповів мені, що допер його туди з двома своїми синами, я так реготав, що ледь гузно не тріснуло. Та тутешні не дуже люблять про се говорити, а ще вони не хочуть, аби ті, кого вони звуть «зайдами», знали про се. І не тіко через старі забобони, які старше трьохста років (хоча й це також), а через те, що вони ймуть віру в усі сі забобони і з того страшаться, що «зайди» кпинитимуть з них. Чи є в цьому хоч якийсь сенс? Гадаю — жодного, однак справи саме такі. Тож зроби мені ласку: тримай язика на защіпці, згода?

Ми з тобою ще поговоримо про се, мо’, навіть сьогодні ввечері. Тоді ти розумітимеш трохи більше. Скажу тіко, що вчора ти ловко впорався зі своїм завданням, можеш собою пишатися. Я знав, що ти здужаєш.

Джад

P.S. Норма не зна, про що я тобі отуто написав, — я сказав їй дещо інше, — сподіваюся, ти теж збережеш це в таємниці. Ясно, що я брехав Нормі не раз і не два за п’ятдесят вісім років шлюбу. Та гадаю, хоч більшість чоловіків і не до кінця щирі зі своїми дружинами, їм нема чого соромитися перед лицем Божим.

Тож заходь сьогодні ввечері, почаркуємо.

Дж.

Луїс стояв на верхній сходинці ґанку Крендалів — тепер порожнього, адже затишні плетені меблі було сховано до весни, — і трохи насупився. «Не кажи Еллі, що кота збила машина» — та він і не казав. Інших тварин поховано там? Забобони, яким більше трьохсот років?

«…тоді ти розумітимеш трохи більше».

Він провів пальцем по цьому рядку і нарешті дозволив своїй свідомості повернутися до подій минулої ночі. У його пам’яті вони розпливалися і танули, як солодка вата. Ефемерні спогади поставали загорнутими в димчастий саван сну, немов усю минулу ніч його накривала наркотична мара. Пригадувалося, як вони перелазили через бурелом, як дивно мерехтіло те сяйво на болоті, а ще — як різко підвищилася температура повітря, градусів на десять-двадцять. Та все це скидалося на розмову з анестезіологом за мить до того, як тобі дадуть наркоз.

«…більшість чоловіків не до кінця щирі зі своїми дружинами».

«З дружинами й доньками», — подумав Луїс. У нього мороз по шкірі пробіг від того, що Джад практично знав, що відбувалося сьогодні зранку: і не тільки у телефонній розмові, а й у голові Луїса.

Крід повільно склав листа, написаного на школярському аркушику в лінію, і заховав назад у конверт. Він поклав його в задню кишеню штанів і знову перейшов через дорогу.

25

Десь о першій дня повернувся Черч — наче кіт з відомої пісеньки[90].

Луїс був у гаражі, працював над своїм амбітним проектом — він уже шостий тиждень майстрував полиці. Йому хотілося прибрати все гаражне приладдя — пляшки зі склоочисною рідиною, антифриз, гострі інструменти — туди, де їх точно не зможе дістати Ґейдж.

Він якраз забивав чергового цвяха, коли в гараж з високо піднятим хвостом зайшов Черч. Луїс не випустив з рук молотка і навіть не вдарив себе по пальцю — тільки серце забилося швидше; він відчув, ніби розпечений дріт раптом проник у шлунок і там миттю захолов, як вольфрамова нитка в лампочці, що перегорає в одну мить. Згодом він зізнавався собі, що провів весь сонячний ранок після Дня подяки, очікуючи на повернення Черча. Наче якась глибша, примітивніша частина його свідомості