Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

Пропускаю і цей вагон і біжу проти ходу поїзда. Озираюсь через плече. Всі три ліхтарі спустилися на землю і хилитаються вздовж поїзда нагін ці за мною. Я додаю ходи і чіпляюсь, коли півпоїзда вже проминуло і мчить він досить шпарко. Я знаю, що два гицлі й кондуктор хижими вовками приженуть сюди секунд за дві. Виплигую на гальмове колесо, спираюсь руками об укосисті краї дахів і витискаюся на палубу, а моя розчарована погоня збилась на тамбурі піді мною, паче пси, що загнали кота на дерево, і гарикає на мене прокляттями та поминає негречними словами моїх предків.

А мені до того що? їх п’ятеро на одного, рахуючи машиніста з кочегаром, та ще ж його величність закон і могутність великої корпорації у них за спинами, а моє таки зверху. Я заблизько до хвоста поїзда, тоне тепер біжу наперед дахами вагонів аж до п’ятого чи шостого від паровоза. Обачно зазираю вниз. На тамбурі гицель. По тому, як порско він шугнув усередину, здогадуюсь, що він мене постеріг; знаю я й те, що гицель принишк за дверима, ладний кинутись, тільки-но я злізу. Але вдаю, ніби я й не туди, і лишаюсь на місці, аби запевнився він у хибній гадці. Мені його не видко, та я знаю, що він раз відхилив двері і визирнув, щоб пересвідчитись, чи я ще тут.

Перед станцією поїзд гальмує. Я звісив ноги та й гойдаю так ото ними. Поїзд зупиняється. Ногами я все ще погойдую. Чую: покрадьки клацнула защіпка у дверях. Гицель чигає на мене. Нараз я схоплююсь і бігма вперед по даху. Цс просто в нього над головою, там, де він виглядає з-поза дверей. Поїзд стоїть, і в нічній тиші я силкуюсь наробити чимпобільше гуркоту ногами об металевий дах. Запевно не скажу, але гадаю, що тепер він теж кинувся вперед, щоб перехопити мене, коли я спускатимусь по той край вагона. Але там я не спускаюсь. Добігши до півдаху, обертаюся і тихцем назад до тамбура, від якого ми оце бігли з гицлем. Шлях вільний. Я спускаюся на землю з глухої сторони поїзда і ховаюсь у темряві. Ані душа не вгледіла мене.

Перелажу через огорожу покрай залізничної смуги і назираю собі. Ага! Що це? Бачу, як зверху поїзда суне ліхтар від паровоза до хвоста. Думають, я ще не спустився, і нишпорять за мною по дахах. Мало того, — долі обабіч поїзда сунуть вряд з верхнім ще два ліхтарі. Чисто тобі полювання на зайця, — і я той заєць. Коли верхній гицель сполохає мене, бічняки злапають. Я скручую цигарку і дивлюся, як процесія проходить повз мене. Тільки-но вони проминули, я можу безпечно йти наперед поїзда. Коли поїзд рушає, я безборонно запосідаю передній сліпень. Та не встиг поїзд розігнатись як слід, саме коли я присмалюю цигарку, бачу: кочегар виліз на тендер поверх вугілля і зорить униз на мене. Я стережусь якогось лиха. Згори він любісінько може збити мене вугляним груддям на драглі. Але натомість він забалакує, і я з полегшею зазначаю у нього в голосі нотки захоплення.

— Ат, кручий ти сину, — каже він.

Це великий комплімент, і я тремчу з радості, мов хлопчисько-школяр, премійований за успіхи в науці.

— Чуєш, — озиваюсь до нього, — ти мене більше з кишки не поливай.

— Гаразд, — відказує він і йде назад до своєї роботи.

З паровозом, отже, я заприязнився, але гицлі все ще

вганяють за мною. Після зупинки вони їдуть на всіх трьох сліпнях, і, як і перше, я пропускаю їх та вихоплююсь на палубу посеред поїзда. Тепер бригада заповзялася не на жарт і зупиняє поїзд. Гицлі поклали будь-що трутонути мене під укіс. Тричі потужний трансконтинентальний зупиняється на цій станції заради мене, і щоразу я увішаюсь від гицлів і видираюсь на палубу. Але до повного рятунку ще далеко, бо врешті вони починають краще розуміти ситуацію. Я навчив їх, що поїзда від мене годі вберегти. Вони мусять удатися на інші способи.

І таки вдаються. Коли поїзд зупинився втретє, вони прожогом кидаються за мною. Ага, я бачу, до чого воно йдеться. Наважили загнати мене в тісний кут. Спершу відтискають у кінець поїзда. Я знаю, чим це пахне. Тільки-но я опинюся в хвості, поїзд рушить, лишаючи мене позаду. Якомога огинаюсь, вивертаюся, вислизаю крутькома, шмигаю поміж погонею, і ось я вже в голові поїзда. Один гицель ушнипився за мною. Ну ж гаразд, він у мене попобігає, віддиху мені стане. Я влупив просто вперед уподовж колії. Мені що. Хай женеться хоч і десять миль, йому ж однаково треба сісти на поїзд, а на якій швидкості почепиться він, почеплюсь і я.

Тож я собі біжу, аби лиш трошки поперед нього, і приглядаюся, щоб у темряві не врізатись в яку загорожу чи стрілку. Я дивлюся задалеко наперед, і ось беркиць об якусь трясцю під самими ногами, якась мізерія, не що, і, зашпортнувшись, простягаюся навстяж долі. Мить — і я знов на ногах, та гицель уже тримає мене за комір. Я не пручаюся. Зосереджено і глибоко відсапуюсь та зважую гицля очима. В нього западисте огруддя і принаймні фунтів на тридцять менше ваги, ніж у мене. До того ж він захекався, так само, як і я, і хай лишень сікнеться з кулаками, то вже взнає, де козам роги правлять.

Але кулачити мене він не поривається, отже, з цим поки що все гаразд. Натомість він береться вести мене назад до поїзда, і тут виникає нова проблема. Я бачу ліхтарі провідника та другого гицля. Ми зближаємося до них. Моє знайомство з нью-йоркською поліцією не минуло задарма. Недурно наслухався я в телячих вагонах та по цюпах розповідей про криваві розправи. Ану ж ці троє збираються відмотлошити мене? Бачить бог, я їм дозолив таки добре. В мене думка думку пошибає. Ми підходимо все ближче до тих двох. Я приміряюсь «під дихало» і до щелепи свого ворога, куди б йому зацідити за першої ж тривожної признаки.

Ет, пусте! Я знаю для нього іншу штуку, шкода, що не вдався до неї одразу. Я міг би допекти йому до живого, хоч він і держить мене за комір. Його цупкі пальці глибоко запхані мені за комір. Піджак у мене щільно застебнутий. Траплялось вам коли бачити турнікет, яким накладають джгут? Так оце він. Мені треба тільки пірнати головою йому під руку й обертатись. Обертатись я мушу прудко — дуже