Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поїзд жене вперед, і я не встиг ще перехихотіти, аж тут на мене зненацька як не поросне водою. Це кочегар з паровоза наставив шланг на мене. Я переступаю з тамбура на задній виступ тендера, де мене зверху прикриває дашок. Вода перелітає невадно мені понад головою. В мене аж руки сверблять видертися на тендер і телепнути кочегара грудкою вугілля; але я знаю, що якби мені те зробити, вони з машиністом замордували б мене, і я стримуюсь.
На наступній зупинці я зіскакую і кидаюся вперед у темряву. Цього разу, коли поїзд рушає, обидва гицлі стовбичать на першому сліпні. Я вгадую їхню гру: це щоб мені вдруге не втяти своєї витівки. Я вже не зможу, випередивши другий сліпень, забігти на перший. Як тільки перший сліпень минає мене, а я не стрибаю на нього, вони обоє зіскакують врізнобіч поїзда. Я чіпляюсь на другий сліпень і при цьому знаю, що за мить обидва гицлі виринуть водночас з обох боків. Чисто тобі пастка. Обидва виходи затулено. Та є ще один вихід — нагору.
Тон? я не чекаю на свою погоню. Витереблююсь на залізні бильця тамбура і стаю на колесо ручного гальма. На цьому гублю свою дотеперішню перевагу і вже чую тупіт гицлівських ніг на приступках обабіч. Я не озираюсь. Підношу руки догори так, щоб долоні вперлись в укосисті краї дахів обох вагонів. Одна долоня, звісно, лежить на одному вагоні, друга — на другому. В цей час обидва гицлі підіймаються на тамбур. Я знаю це, хоч мені й не до розглядин. Все це діється в лічені секунди. Я відштовхуюсь ногами і випинаюся на руках. Коли підтягую ноги, обидва гицлі кидаються до мене і хапають руками вітра. Це я знаю, бо дивлюся вниз і бачу їх, і чую також, як вони кленуть мене.
Тепер я в непевному становищі, тримаючись водночас за укосисті краї двох вагонів. Напругом перехоплююсь обома ногами на заокруглий похил одного даху, а руками — на край другого. Потім, учепившись за край того другого покотистого даху, поковзом дістаюсь через його загин на рівне, де й сідаю відсапатись, держачись тим часом за вентилятор, що бовдуриться над дахом. Я «на палубі», як кажуть волоцюги, а вся ця процедура зветься по-їхньому «палубнутись». І щоб ви знали, тільки молодий та дужий волоцюга здолає зіп’ястися на палубу пасажирського поїзда, і той молодий та дужий волоцюга мусить бути ще й сміливцем.
Поїзд прискорює хід, і я знаю, що до наступної зупинки мені буде безпечно, та тільки до наступної. Якщо я лишуся на даху після зупинки, то гицлі запевно закидають мене каміняччям. Гицель при здоров’ї здатен потаскати на дах вагона важенну каменюку — десь так, скажімо, фунтів од п’яти до двадцяти. Знов-таки гицлі, дуже ймовірно, сподіватимуться, що на зупинці я злізу там саме, де й заліз. Мені слід, отже, спуститися деінде.
Ревне благаючи долю, аби не послала тунелю найближчих півмилі, я зводжусь навстоячки і ступаю по поїзду через півдесятка вагонів. І, повірте мені, в таких переходах полохливість поганий товариш. Дахи пасажирських вагонів не пристосовані до нічних прогулянок. А хто думає інакше — нехай спробує. Хай лишень пройдеться дахом трясучкого розколиханого вагона, де нема ніякого держива, окрім чорної порожнечі, а коли дійде до укосистого краю, геть мокрого й слизького від роси, хай з розгону переступить на сусідній укосистий, мокрий і слизький дах. Бігме, що тоді він узнає, чи не страшків він син та чи міцну має голову на замороки.
Коли поїзд уповільнює хід перед зупинкою, я спускаюся за півдесятка вагонів від того місця, до вихопився на палубу. На тамбурі ні душі. Коли поїзд зупиняється, я крадемці ковзаю на землю. Спереду поменш мною й паровозом ворушаться два ліхтарі. Гицлі шукають мене по дахах вагонів. Я зауважую, що вагон, поруч із яким я стою, — «чотириколка», тобто має по чотири колеса на кожний візок. (Як лізете під спід на пруття, глядіть, уникайте «шестиколок», — там легко напитати лиха).
Я пірнаю під поїзд на пруття і, правду кажучи, з біса радий, що він стоїть на місці. Це я вперше поліз під спід на Канадській Тихоокеанській, і риштунки тут нові для мене. Я пробую просунутись між сподом вагона та колісним візком. Але там така тіснява, що годі пропхатись. Це мені новина. Вдома, у Сполучених Штатах, я звик шмигати під спід на доброму ходу поїзда, ловлячись руками за планшир і махом закидаючи ноги підлиз на гальмовий тяж, а звідти перепинався через візок і вмощувався на сідало, утворене поперечною штабою.
В пітьмі я намацую руками пролаз між гальмовим тяжем і землею. Він з лиха тісний. Мені доводиться припасти ничма і плазувати хробаком. Утеребившись всередину візка, вмощуюсь на штабі і розмірковую собі, що там гицлі гадають, де я подівся. Поїзд рушає. Нарешті вони відкаснулися від мене.
Та чи й справді? На першій же зупинці бачу ліхтареві блими під сусіднім візком з того краю вагона. Нишпорять за мною на пруттях. Треба мерщій забиратись. Повзу на череві попід гальмовим тяжем. Мене помічають, кидаються навперейми, та я навкарачки перевалююсь через рейку з протилежного боку і щодуху біжу до початку поїзда. Проминаю паровоз і ховаюсь у рятівній пітьмі. Все та сама ситуація: я попереду поїзда, і він мусить пройти повз мене.
Поїзд рушає з місця. На першому сліпні — ліхтар. Я причаївся і бачу, як пропливає гицель. Він пильно вдивляється в морок. Але на другому сліпні теж ліхтар. Цей гицель углядів мене і згукується з тим, що на першому. Обидва зіскакують. Дарма, я почеплюсь на третій і «палубнуся». Та ба — на третьому сліпні теж ліхтар! Це кондуктор. Німіє як, тепер на мене употужилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04», після закриття браузера.