Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

— Ти вільна і маєш право розважатися так, як хочеш, мене це не обходить.

— Довірся мені: якщо ти занудьгуєш, Кріс Блек настільки ж знаменитий, що й Дан Вест.

Я не зміг стримати кудкудакання.

— Кріс Блек, Дан Вест… Навіть їхні імена спрощено, два склади, легко запам’ятати. Їх без помилок зможе повторити й дебіл, що жує жуйку в Техасі. Гадаєш, це їхні справжні прізвища чи їх так охрещують з огляду на закони маркетингу?

— Ти про що?

— Про те, що коло стенду «Товар дня» Кріса Блека чи Дана Веста читати значно легше, ніж Жуля Мішле.

Сільві збиралася відповісти, аж раптом голосно скрикнула, помітивши своїх подружок. Розмахуючи товстими руками, вона налетіла на трьох таких самих імпозантних жіночок.

Моріс відчув розчарування. Сільві вирветься від нього аж на півгодини, в неї якраз стільки часу займає нетривала розмова.

Він здалеку злегка кивнув подружкам Сільві, просто, аби зазначити, що до імпровізованої розмови не приєднуватиметься, і вирішив терпляче перечекати. Зіпершись ліктями на поручень візочка, він кинув блукаючий погляд на продукти. І зупинив його на обкладинці книжки. Яка вульгарність! Чорне, червоне, золоте, літери наче надуті, надмірна, експресивна графіка, яка хотіла дати зрозуміти, що в цьому томику страшні речі, немов наклеїли етикетку, що має викликати тривогу написом: «Увага: отрута» чи «Не торкатись: електричний струм високої напруги, смертельна небезпека!». А назва — Кімната чорних таємниць, щось дебільніше, напевно, годі придумати? Ґотика й сучасність — поєднання двох кепських смаків! На додачу, немов би одного заголовка мало, видавець уміщує рекламу: «Коли ви закриєте книжку, вам уже не позбутися страху!» Яке убозтво… Навіть немає потреби розгортати цю книжку, аби знати, що це — лайно.

Кріс Блек… Радше померти, ніж прочитати щось Кріса Блека! І це ще й пишне та об’ємне — немов сама Сільві, між іншим — цього, треба думати, досить, щоби компенсувати ваші затрати.

Переконавшись, що Сільві та подружки зайняті розмовою і за ним не спостерігають, він непомітно перевернув книжку. Скільки ж сторінок у цій цеглині? Вісімсот! Який жах! Подумати лишень, що для того, аби друкувати цю гидоту Кріса Блека, вирубуються дерева. Він, напевно, продає мільйони книг у всьому світі, цей негідник… Через нього для кожного бестселера винищують трьохсотлітній ліс, бабах — дерево ріжуть, сік біжить! Ось заради чого псують планету, нищать легені земної кулі, запаси кисню, її екосистему — для того, щоби товсті жінки читали товсті книжки, вартість яких дорівнює нулеві! Це викликає в мене огиду…

Оскільки розмова подружок тривала далі, і вони не звертали на нього уваги, він нахилився, щоб прочитати четверту сторінку обкладинки.

Якби вона знала, куди її заведе пригода, Ева Сімплон, аґент ФБР, не затрималась би в домі Дарквелів. Та оскільки це спадок від якоїсь далекої тітки, вона живе там, організовуючи оглядини, щоб його продати. Чи не краще було би відмовитися від такого отруєного дарунку? Бо її перебування таїть для неї загадкові й тривожні сюрпризи… Коли б'є північ, хто збирається у тій недоступній кімнаті, у центрі будівлі, до якої вона не знаходить входу? Що означають ці наспіви вночі? І хто ті дивні покупці, які пропонують мільйони доларів, аби придбати ізольовану халупу?

Що це за рукопис XVI ст., про який їй колись казала покійна тітка? Що такого вибухового містить він, що виправдовувало би стільки зазіхань на нього?

Оскільки поневіряння аґента Еви Сімплон не закінчилися, читач ризикує позбутися сну разом із нею.

Вмерти — й не встати! Це настільки по-ідіотськи, що вже можна уявити собі й фільм — кіно Моріс Пліссон теж ненавидів — із стражденними скрипками, голубуватим освітленням і збентеженою білявкою, яка бігає в темряві… Захоплення викликає не те, що є дурні, аби це читати, а те, що є нещасний, щоб це писати. Ремесло не буває нерозумним, одначе, можна обрати менш обурливий спосіб оплачувати своє помешкання. Ба більше, на те, щоби здолати ці вісімсот сторінок, напевно, витрачають місяці. Є два рішення: або цей Кріс Блек є закоханою у свій талант свинею, або він — раб, якому видавець приставив пістолет до скроні: «Вісімсот сторінок, старий, ні на одну менше!» «Чому саме вісімсот, месьє?» «Тому що, продажна душе, огидний канцелярський щуре, середній американець може присвятити читанню лише двадцять доларів свого місячного бюджету і тридцять п’ять годин часу на місяць, зрозумів? О’кей? І не треба виходити за межі, ні більше, ні менше. Це гарне співвідношення якості й ціни, закон ринку. Затямив? Годі цитувати мені Достоєвського, я ненавиджу комуністів».

Плечі зіпертого на візок Моріса Пліссона здригалися від глузливого сміху, він утішався вигаданою ним сценкою. Чортів Кріс Блек, його, власне, треба пожаліти.

Сталося те, чого він боявся. Сільві наполягла на тому, щоби познайомити його з подружками.

— Ходи до нас, Морісе, це завдяки їм я знайшла наше помешкання. Ґрація, Одрі та Софія живуть неподалік, за три кілометри від нас. Ми матимемо нагоду з ними бачитись.

Моріс пробурмотів кілька фраз, що мали видаватися люб’язними, питаючи себе, чи парламент не мав би проголосити закон про заборону давати імена вродливих жінок — Ґрація, Одрі й Софія — тлустим жінкам. Потім настав час обіцянок випити разом оранжаду, пограти в петанк, погуляти на природі, і всі розійшлися з голосним «До зустрічі!»

Дорогою на віллу, доки за вікном миготіли пустельні пейзажі, Моріс мимоволі повертався до Кімнати чорних таємниць — що за безумна назва, — його зачепила одна подробиця. Що ж це за рукопис XVI ст., довкола якого крутиться інтриґа? Це, напевно, реально існуючий твір, бо, як стверджують його колеги-літератори, американським романістам бракує уяви. Що це — трактат із алхімії? Мемуари тамплієрів? Реєстр скандальних родинних зв’язків? Якийсь текст Аристотеля, що його вважали загубленим? Моріс мимоволі висував гіпотези. Зрештою, Кріс Блек, чи той, хто ховався за цим псевдонімом, не є ґулею, що наділяє себе геніальністю, а чесним дослідником, ерудитом, одним із тих блискучих університетських учених, яких так уміло продукують у США і яким не хочуть платити… Можливо, це така сама людина як він, Моріс Пліссон? Можливо, ця мужня освічена людина погодилася писати цю недостойну розмазню лише для того, щоб ушанувати свої борги чи прогодувати сім’ю. Можливо, ця книжка не така вже й кепська…

Моріс розгнівався на себе за виявлену поблажливість і вирішив перейти до серйозних тем. Тож, вивантажуючи продукти, майже всупереч власній волі він поцупив книжку: скориставшися шляхом між автом і комірчиною, миттєво сунув її в порцелянову підставку для парасольок.

Повністю зайнята господарюванням на кухні