Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Ні, Господи, Боже мій, Евелін, — стогну я, схопившись за голову, розбитий, розчарований, весь адреналін скиснув. — Як можна переплутати цю дівку з Іваною?

— Вибач, — щебече вона. — Дівчача неуважність?

— Це просто нестерпно, — шиплю я, міцно заплющивши очі.

Наша приваблива офіціантка в атласних туфлях-човниках з високим задником ставить на стіл два нових келихи для другої пляшки «Кристалу», замовленої Евелін. Остання закопилює губки до мене, коли я тягнуся за новою хлібною паличкою, я підводжу голову і теж закопилюю губи, потім знову охоплюю голову руками; коли офіціантка приносить закуски, все повторюється. Сушені перці в гострому гарбузовому супі для мене, сушена кукурудза та пудинг з халапеньйо — для Евелін. Я затулив руками вуха, аби не чути голос Евелін від моменту, коли вона переплутала Норріса Павелла з Іваною Трамп, і аж до прибуття наших закусок, але я справді зголоднів, тож доводиться відвести праву руку. І її скиглення одразу ж стає оглушливим.

— …курча тандурі й фуа-гра, і чимало джазу, і йому так сподобався «Савой», але ж кав’яр пузанка, кольори були розкішні, алое, черепашки, цитрус, «Морґан Стенлі»…

Я повертаю руки на місце й тисну ще сильніше. Однак голод знову перемагає і, голосно мугикаючи собі під ніс, я тягнуся за ложкою, але все марно: голос Евелін сягнув тої висоти, на яку не можна не зважати.

— Грегорі скоро випускається з «Сен-Пол» і у вересні поїде до Колумбійського університету, — каже Евелін, обережно дмухаючи на пудинг, який, до речі, подається холодним. — І я мушу зробити йому подарунок до випуску, але ніяк не збагну, який саме. Є якісь пропозиції, любий?

— Постер «Знедолених», — зітхаю я, і жартую лише наполовину.

— Ідеально, — каже вона, знов дмухаючи на пудинг, потім відпиває шампанського і кривиться.

— Так, люба? — запитую я і випльовую гарбузову насінину, яка описує дугу в повітрі, перш ніж приземлитись у попільничку замість вбрання Евелін, у яке я насправді цілив. — М-м-м?

— Нам треба ще бальзаму, — каже вона. — Покличеш офіціантку?

— Звісно ж треба, — кажу я, доброзичливо посміхаючись. — Я і гадки не маю, хто такий Грегорі, ти ж це розумієш, так?

Евелін акуратно кладе ложку біля тарілки з пудингом і дивиться мені в очі.

— Містере Бейтмен, ви мені подобаєтесь. Обожнюю ваше почуття гумору.

Вона ніжно стискає мою руку і сміється, насправді промовляє: «Ха-ха-ха», але все серйозно, без жартів. Евелін справді робить мені комплімент. Вона дійсно шанує моє почуття гумору. Наші закуски прибирають саме тоді, коли приносять головну страву, тож Евелін доводиться прибрати руку, щоб звільнити місце для тарілок. Вона замовила перепілок у блакитних кукурудзяних тортільях, оздоблених устрицями в картопляних шкірках. Я взяв кролика вільного випасу з грибами-зморшками з Орегону і картоплю фрі з травами.

— …він ходив до Дірфілду, потім до Гарварду. Вона вчилась у Хотчкіссі, потім у Редкліффі…

Евелін говорить, але я її не слухаю. Вона перебиває сама себе. Її рот рухається, однак я нічого не чую, і не можу слухати, не можу зосередитися, бо мій кролик викладений… чітко… у формі… зірки! Його оточують тоненькі, мов шнурівки, шматочки, по тарілці розмазаний червоний соус сальса (тарілка біла, порцелянова, два фути[83] завширшки), все це має нагадувати захід сонця, але, як на мене, більше схоже на велике вогнепальне поранення. Я повільно хитаю головою, не вірячи очам, і натискаю пальцем на м’ясо, лишаючи на ньому свій відбиток, потім ще раз, а потім шукаю серветку, не свою. Евелін не переривала монологу, вона говорить і витончено жує водночас. Я звабливо посміхаюсь і хапаю її за стегно під столом, витираючи руку. Вона грайливо всміхається мені, не припиняючи говорити, і робить ковток шампанського. Я ретельно вивчаю її обличчя, мені нудно від того, яке воно красиве, насправді, бездоганне, і я думаю — як дивно, що Евелін стільки зі мною пройшла, що вона завжди була поряд, коли була потрібна. Мій погляд повертається до тарілки, хоч я зовсім не голодний, я піднімаю виделку, хвилину чи дві дивлюсь на їжу, подумки скиглю і, зітхаючи, кладу виделку назад, замість неї беру келих шампанського.

— …Ґротон, Лоренсвіль, Мілтон, Ексетер, Кент, Сен-Пол, Хотчкісс, Андовер, Мілтон, Чоут… ой, Мілтон уже казала.

— Якщо я не буду це їсти, а я не буду, то я хочу кокаїну, — оголошую я.

Але я не перебив Евелін, вона — безупинний автомат, і продовжує своє.

— У Джейн Сімпсон було таке гарне весілля, — зітхає вона. — І вечірка після нього просто божевільна. У клубі «Чорнобиль». Про неї писали у «Пейдж сикс», власне, Біллі писав. «WWD»[84] дали цілий розворот.

— Чув, там було мінімум по два напої, — обережно кажу я і кличу помічника офіціанта, щоб він прибрав мою тарілку.

— Весілля — це так романтично. У неї була діамантова обручка. Знаєш, Патріку, на менше я не згодна, — сором’язливо каже Евелін. — Вона мусить бути діамантовою.

Її погляд стає тьмяним, вона намагається згадати це весілля до найменших нудних подробиць.

— Обід був на п’ятсот… ні, вибач, на сімсот п’ятдесят чоловік, і після нього подали багатоярусний торт з морозивом від «Бен та Джеррі», шістнадцять футів[85] заввишки. Сукня була з білого мережива, з глибоким вирізом і без рукавів, від «Ральф». Було так мило. Ох, Патріку, а що б ти вдягнув? — зітхає вона.

— Я б вимагав права надягнути темні окуляри «Рей Бен». Дорогі окуляри, — обережно кажу я. — Насправді я б сказав всім присутнім надягнути темні окуляри «Рей Бен».

— Я б хотіла, аби музиканти грали зайдеко[86], Патріку. Мені так хочеться. Група, що грає зайдеко, — видихає Евелін. — Чи маріачі[87]. Чи регі. Щось етнічне, щоб шокувати татка. Ох, не можу вирішити.

— Я хочу принести на церемонію Гаррісонів автомат Калашникова, — швидко промовляю я, знудившись. — З магазином на тридцять патронів, щоб після того, як я рознесу голову твоїй жирній матері, мені вистачило на твого брата-педика. І хоча я особисто не люблю користуватися тим, що створили Совіти, не знаю, АК нагадує мені…

Я зупиняюсь на мить, дивлюся на свій вчорашній манікюр і зводжу очі на Евелін:

— «Столичну»?

— О, і багато шоколадних трюфелів. Від