Грегорі Девід Робертс - Шантарам

самої Рухмабаї. На похорон прийшли всі без винятку селяни — всі чоловіки, всі жінки, всі діти. Наприкінці церемонії Рухмабаї звернулася до односельців. Коси її були розпатлані, очі світилися гнівом і рішучістю. Вона присоромила тих, хто ладен був платити бандитам, і закликала чинити опір і вбивати їх, якщо це буде потрібно для захисту свого життя і своєї землі. Селяни були вражені пристрасним поривом Рухмабаї, а войовнича промова надихнула їх. Тут-таки був розроблений план дій.

Бандити дізналися, що мешканці села Сундер вирішили чинити їм опір. Почалися погрози, сутички і напади на село, аж стало ясно, що рішучої сутички не минути. Бандити прислали ультиматум: або селяни зберуть до певного дня солідну данину, або їх чекають жахливі наслідки.

Люди озброїлися серпами, сокирами, ножами і палицями. Жінок і дітей евакуювали в сусіднє село. Та чоловіки, що лишилися в селі, були охоплені страхом і невпевненістю. Дехто казав, що краще платити данину, ніж загинути. Родичі убитих соромили боягузів і підбадьорювали бійців.

Прийшла звістка, що до села наближається якийсь натовп. Всі поховалися за барикадами, поспішно спорудженими поміж хатами. Вони вже готові були вступити в сутичку, аж виявилось, що до них прибуло підкріплення. Почувши про війну з бандитами, Прабакер зібрав у нетрищах гурт із півдюжини родичів та друзів і вирушив разом з ними на допомогу родині. Йому було всього п’ятнадцять років, а найстаршому з його друзів — вісімнадцять, але вони жили в одному з найбільш неспокійних районів Бомбея і звикли до вуличних бійок. Серед них був високий вродливий хлопець на ім’я Раджу із зачіскою, як у кінозірки. Він прихопив з собою пістолет, і та зброя відразу ж підбадьорила селян.

Бандити з самовпевненим і зарозумілим виглядом з’явилися в село за годину до заходу сонця. Ватажок почав погрожувати, аж із натовпу вийшов Раджу, стріляючи з пістолета. Тут-таки із-за барикад в бандитів полетіли сокири, ножі, серпи, палиці й каміння. Раджу тим часом підійшов до ватажка і майже впритул вистрілив у нього.

Решта членів банди розбіглася, і більше селяни ніколи про них не чули. Труп ватажка вони віднесли на поліційний пост району Джамнер, де одностайно посвідчили, що на них напали бандити, які в запалі битви застрелили одного зі своїх. Ім’я Раджу жодного разу не було згадано. Перемогу над бандитами святкували два дні, після чого Прабакер з друзями повернулися в свої нетрища. За рік паливода Раджу був убитий під час бійки. Ще двох спіткала та сама доля, а один хлопець з їхнього товариства закохався в актрису, убив суперника і був, засуджений на тривалий термін.

Коли я вивчив маратхі настільки, щоб розуміти селян, вони розповіли мені про легендарну битву в усіх подробицях, провели місцями боїв! і навіть розіграли історичні події в особах, причому молоді виконавці сварилися за те, кому з них дістанеться роль Раджу. Доля його товаришів, про яку їм повідав Прабакер під час своїх приїздів у село, також детально переказувалася мені як частина однієї великої саги про звитяги героїв. І у всіх розповідях неодмінно згадувалося з гордістю і любов’ю ім’я Рухмабаї Харре, чия запальна промова під час похорону дала поштовх опору. Це був перший і останній раз, коли вона взяла активну, участь в суспільному житті, і односельці, захоплюючись її хоробрістю і силою духу, понад усе раділи тому, що вона, подолавши своє горе, повернулася до них і стала тією ж сильною, мудрою і життєрадісною жінкою, якою вони її завжди знали. Ніхто в цьому вбогому селі ніколи не сумнівався і не забував, що найбільша їхня цінність — це самі жителі.

Все це відбилося на обличчі Рухмабаї. Коли вона замислено сиділа на самоті, її повні червоні губи були розтулені, немов хотіли поставити запитання, що не мало відповіді. Роздвоєне підборіддя випиналося вперед з викликом і рішучістю. А на лобі між бровами ніколи не зникала складка, неначе в ній зосередився весь її життєвий досвід, який говорив їй, що не буває безхмарного щастя, багатство не дістається дарма, а в житті рано чи пізно наступає період скорботи і смерті.

Мої добрі стосунки з Рухмабаї встановилися першого ж ранку. Спалося мені на матраці з кокосового волокна дуже добре — настільки добре, що коли Рухмабаї незабаром після світанку привела в двір буйволиць для доїння, я й далі собі хропів. Одна з корів, привернута незрозумілим дзижчанням, вирішила дослідити його походження. Прокинувсь я від того, що мене щось душило, і, розплющивши очі, уздрів здоровезного рожевого язика, який намагався ще раз лизнути моє обличчя. Я з переляку повалився з ліжка і відкотився убік.

Рухмабаї не змогла стриматися від сміху, але це був добрий сміх, щирий і доброзичливий. Вона простягнула мені руку, і я, підвівшись з її допомогою, теж засміявся.

— Гаен! — сказала вона.— Індійський буйвіл!

Так почалося наше спілкування: я виступав у ролі учня, що вивчає іноземну мову.

Узявши слоїка, вона схилилася під величезною чорною худобиною з дугастими рогами, щоб надоїти молока. Досвідченим рухом вона спрямувала струмінь у слоїка, і незабаром той наповнився молоком. Витерши вінця краєчком червоної хустки, вона простягнула його мені.

Я народився і виріс в місті з трьохмільйонним населенням. Любов до великих міст допомагала мені вижити в ті довгі роки, коли я ховався; у містах мені було затишно, майже як удома. Я узяв до рук того слоїка, і в мені раптом прокинулася недовіра до села. Молоко було тепле, пахло коровою, і в нім, здавалося мені, щось плавало. Я зволікав, відчуваючи незриму присутність Луї Пастера[55], що зазирає через моє плече у слоїка. «Знаєте, мосьє, на вашому місці я спочатку закип’ятив би його»,— чувся мені його голос.

Декількома великими ковтками я випив те молоко, а з ним щезли і всі мої страхи. Молоко виявилося не таким поганим, як я чекав,— воно було густе, в ньому вчувався дух свіжого сіна. Рухмабаї взяла слоїка і хотіла наповнити його знову, але мої протести переконали її, що мені вже досить.

Потому як ми з Прабакером умилися і почистили зуби, Рухмабаї посадила нас за стіл. На сніданок подавали роті — прісні коржики, що нагадують млинці, які пеклися щодня в змащеному олією казанку на відкритому вогні. Всередину коржика додавали топлене масло з буйволячого молока і велику ложку цукру. Коржик згортали трубочкою, яку насилу можна було обхопити долонею, і їли, запиваючи гарячим солодким чаєм з молоком.

Рухмабаї прискіпливо стежила за тим, щоб ми їли, і тицяла нас пальцем під