Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Слухайте обидві, — Філіппа Ейльгарт нервово причесала волосся пальцями. — Найманкам та адепткам скажіть, що то були навчання. Заплатіть їм і повертайтеся. Повертайтеся відразу. З доброю міною, чуєте? Робіть добру міну!

Овал комунікатора згас. Залишилася тільки картинка на настінному екрані.

Замок Рис-Рун на тлі чорного, миготливого від зірок неба. І озеро, в якому ті зірки відображалися.

Фрінгілла Віго дивилася в стіл. Відчувала, як кров, пульсуючи, ось-ось розірве їй щоки.

— Я… насправді, — сказала нарешті, уже не в силах знести мовчання, що запанувало в командній залі замку Монтекальво. — Я… насправді не розумію…

— А я розумію, — сказала Трісс Мерігольд.

— Той замок… — сказала Філіппа, занурившись у думки й зовсім не звертаючи уваги на соратниць. — Той замок… Рис-Рун… Треба буде його знищити. Повністю зруйнувати. А коли про всі ці пригоди почнуть складати легенди й казання, треба буде піддати їх скрупульозній цензурі. Чи пані розуміють, що я маю на увазі?

— Навіть дуже добре, — кивнула мовчазна досі Франческа Фіндабайр. Іда Емен, також мовчазна, дозволила собі майже непомітний кивок.

— Я… — Фрінгілла Віго все ще була приголомшена. — Я насправді не розумію… Як воно могло статися…

— Ох, — сказала після дуже довгого мовчання Шеала де Танкарвіль. — Це нічого, панно Віго. Ніхто не є досконалим.

Філіппа пирхнула тихенько. Ассіре вар Анагід зітхнула й звела очі до стелі.

— Урешті-решт, — додала Шеала, надуваючи губи, — будь із ким із нас таке ставалося. Кожну з нас, які тут сидять, колись якийсь чоловік ошукав, використав і виставив на посміховисько.

Розділ 5

“Ich liebe dich, mich reizt deine schӧne Gestalt;Und bist

du nicht willig, so brauch’ ich Gewalt!”

“Mein Vater, mein Vater, jetzt fasst er mich an,

Erlkӧnig hat mir ein Leids getan!”[20]

Йоганн Вольфганг Гете

Усе вже колись було, усе вже колись сталося. І все вже колись виявилося описаним.

Висогота з Корво

Полудень зійшов на ліс спекою та духотою, а ще донедавна темна, наче жадеїт, поверхня озера запалала золотом, блиснула іскрами. Цірі довелося прикрити очі долонею: відбите від води сяйво сліпило, пульсувало болем у зіницях і скронях.

Вона проїхала крізь прибережні зарості, загнала Кельпі в озеро так глибоко, щоб вода дійшла до колін кобили. Вода була настільки прозорою, що в тіні, яку відкидала конячка, Цірі й з висоти сідла могла бачити кольорову мозаїку дна, беззубок і перисті, хвилясті водорості. Бачила вона малого рачка, що з гідністю крокував серед камінців.

Кельпі заіржала. Цірі шарпнула вуздечку, виїхала на мілину, але не на самий берег, бо той був піщаним і висланим камінням, що унеможливлювало швидку їзду. Вона повела кобилу по самому краю води так, аби та могла йти по твердому дні. І відразу пішла чи не риссю, у якій Кельпі була наче справжня рисачка, навчена не під сідло, а до брички й ландо. Але вона швидко зрозуміла, що рись — надто повільно.

Ударом п’яток і криком Цірі змусила кобилу перейти у чвал. Гнали серед бризок води, що сяяли навколо й блищали на сонці краплями розтопленого срібла.

Вона не сповільнилася, навіть коли побачила вежу. Летіла швидко, настільки швидко, що звичайний кінь уже б помер. Але в диханні Кельпі не чулося навіть найменшого хрипу, а її галоп усе ще залишався вільним і невимушеним.

Вона увірвалася на подвір’я з розгону, у стукоті копит, зупинила кобилу так, що на мить підкови аж заковзали по плитах із протяглим скреготом. Зупинилася впритул до ельфійок, які чекали біля вежі. Перед самим їхнім носом. Відчула задоволення, бо дві з них, зазвичай незворушні й спокійні, зараз мимоволі відступили.

— Не бійтеся, — пирхнула вона. — Не наїду! Хіба що захотіла б.

Ельфійки швидко опанували себе: їхні обличчя знову розгладив спокій, до очей повернулася байдужа самовпевненість.

Цірі зіскочила, навіть, скоріше, злетіла із сідла. У її очах був виклик.

— Браво, — сказав світловолосий ельф із трикутним обличчям, вийшовши з тіні під аркою. — Красива вистава, Лох’глайт.

Тоді він привітав її так само. Коли вона увійшла до Вежі Ластівки й опинилася серед квітів весни. Але то було давно, і на Цірі такі речі вже цілком перестали справляти якесь враження.

— Я ніяка там не Володарка Озера, — вишкірилася вона. — Я тут в’язень! А ви — наглядачі! І не треба мені солому підстеляти! Прошу! — кинула повід одній з ельфійок. — Коня треба витерти. Напоїти, як охолоне. І взагалі доглянути!

Світловолосий ельф легенько всміхнувся.

— І дійсно, — сказав, дивлячись, як ельфійки без слова відводять кобилу в стайню. — Ти — скривджений в’язень, а вони — суворі наглядачки. Це ж добре помітно.

— Баш за баш! — Вона вперла руки в боки, задерла ніс і сміливо глянула йому в очі, що були блідо-блакитними, наче аквамарини, і досить лагідні. — Я сприймаю їх так само, як вони ставляться до мене! А в’язниця є в’язницею!

— Ти мене дивуєш, Лох’глайт.

— А ти вважаєш мене дурепою. І навіть не назвався.

— Вибач. Я Креван Еспане еп Каомган Маха. Я, якщо ти знаєш, що це значить, Ен Севхерн.

— Знаю. — Вона глянула зі здивуванням, якого не зуміла вчасно приховати. — Відаючий. Ельфійський чародій.

— Можна це й так назвати. Для зручності я користуюся прізвищем Аваллак’х, тож можеш саме так до мене звертатися.

— Хто тобі сказав, — набурмосилася Цірі, — що я взагалі маю бажання до тебе звертатися? Знаючий чи ні, ти наглядач, а я…

— В’язень, — закінчив він саркастично. — Ти згадувала. До того ж в’язень, до якого надто жорстко ставляться. Напевне, до поїздок околицями тебе змушують, меч на спині ти носиш як кару, як й оту елегантну й досить багату одежину, що є набагато чистішою й зручнішою за ту, у якій сюди з’явилася. Але попри такі страшні умови, ти не відступаєш. Відповідаєш на завдану образу різкістю. З великою відвагою й запалом б’єш також дзеркала, кожне з яких — витвір мистецтва.

Вона почервоніла. Дуже зла на себе.

— Ох, — сказав він швидко. — Бити їх ти можеш, скільки душі заманеться, урешті-решт, це лише речі, що з того, що виконали їх сімсот років тому? Чи не бажаєш прогулятися зі мною берегом озера?

Вітер, що саме здійнявся, трохи стримав спеку. До того ж великі дерева й сама вежа давали тінь. Вода затоки мала колір мутної зелені, густо пістрявої від листя латаття й всипаної