Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

— Мабуть, простіше, — погодився Нечаєв. — У такому разі «Біла ніч»…

— Про «Білу ніч» не думай! — перервав майор. — Операція планувалася не заради знищення одного бандерівського командира! У будь-якому їхньому відділі бажаний наш агент! Що більше їх, то краще видно все! Як на долоні! Я пояснював, здається, справжню сутність операції.

— Так, ви згадували метафору.

— А ти, Нечаєв, більше не згадуй розумних словечок! Принаймні в моїй присутності! Ясно?

— Так точно!

— Ну ось. — Настрій у Полиніна трохи поліпшився. — Загалом хвалю, приймаємо твій здогад про Коломійця як робочу версію. Той Голяк сам не знає, як прислужився нам своєю дурною смертю.

— Прислужився?

— Так точно! — передражнив майор капітана. — По нього прийшов Східняк, засвітився й сидить десь тут, у мишоловці.

— А якби виконав хтось інший? Не Східняк, маю на увазі…

На обличчя Полиніна знову лягла тінь.

— Якби баба яйця мала знизу, Нечаєв, вона б називалася дідом! Досить уже, умієш усе зіпсувати. Іди, пиши звіти, грамотно. Ти ж сильно грамотний у нас. Чорна робота й надалі для тих, кому ніколи про таке думати. Кругом, кроком руш!

Нечаєв виструнчився, чітко повернувся, як того вимагає устав, залишив кабінет. Кроки лунко відбивалися від стелі — кажуть, тут колись було церковне приміщення. Зачинивши двері, закусив губу й мимоволі стиснув кулаки. Хоча швидко опанував себе — повз нього сновигали туди-сюди колеги, вітаючись на ходу, а хтось навіть устигав коротко потиснути руку. Не треба, аби інші бачили й розуміли зараз його стан.

Він вивів Полиніна на того, кого майор вважає своїм особистим ворогом. Фактично вирахував Східняка, приніс його начальству на блюдечку. І тепер його відсувають убік, кидають на канцелярську роботу. Ну, гаразд, нехай. Зайвий привід не доповідати про своє відкриття — Марту Голоднюк — передчасно.

А як час настане — рапорт піде повз голову безпосереднього керівництва.

Вище.

З порушенням субординації — але переможців не судять, Нечаєв за роки війни багато разів у цьому переконувався.

Натомість прийшло інше рішення: навідатися до неї ще раз. Обіцяла форму нарешті випрати й випрасувати, новий кітель ще не обносив, у ньому почувався трохи незатишно. До старого ж звик. Та й нічого дівка не запідозрить, у нього залізний привід нанести візит.

Єдине, про що шкодував, — обравши собі поки шлях одинака, не може, не має змоги приставити до неї кілька пар ніг та очей. Сам не може стежити за Голоднюк, це зрозуміло.

Нічого.

Нікуди вона не подінеться.

Погода приємно дивувала.

Після кількох днів зовсім не квітневої мряки раптом засяяло й почало пригрівати справжнє, не холодне сонце. Здавалося, за минулу ніч дерева змовилися зазеленіти рясніше, чим трохи поліпшили капітану настрій. Він упевнено простував Луцьком, розстебнувши на ходу шинель, хоч розумів — виглядає не дуже, чистий босяк, а не офіцер державної безпеки. Але йому кортіло, щоб його вигляд відповідав тим почуттям, що охопили зсередини. Мабуть, так чуються всі володарі таємних, не доступних широкому загалу знань, які одного разу, дуже скоро, здатні здивувати, навіть вразити тих, хто донедавна не уявляв собі їхні справжні можливості.

Перехожі не поділяли настрою Нечаєва. Учорашня вечірня облава, яка перетекла в нічну й перевернула місто з ніг на голову, позитиву не викликала. Тож на гарну погоду, яка стрімко наближала теплу пору, містяни, схоже, уваги не звертали. Ішли насуплені, дивилися або поперед себе, або — собі під ноги, намагалися не збиватися в невеличкі гурти, не зупинялися для розмови, зустрівши знайомих. Від людей у формі відверталися, а повз капітана намагалися пройти швидше. Він підозрював, що люди могли б і пробігти, але зупиняє побоювання: запідозрять щось не те, зупинять, почнуть перевіряти документи.

На Ягеллонській помітно побільшало патрулів. Солдати тримали автомати не на плечах, а стискали в руках, напереваги, а молодші офіцери раз по раз кидали погляди в різні боки, зупиняючи навмання когось із цивільних.

Розуміючи, для чого це робиться й чим спровоковане, Нечаєв усе ж не був великим прихильником подібних методів. Вивчаючи обстановку на новому місці й намагаючись налагодити контакти з місцевими, уважаючи входження в довіру кориснішим за регулярні облави, він переконався: у Луцьку що далі, то більше оселяється тих, хто переїжджає з інших країв. Не лише Сходу, Півночі чи Півдня України — тут побільшало білорусів, які втратили за часів німецької присутності свої домівки й, відповідно, можливості працювати та зводити кінці з кінцями. А ще більше перебиралося росіян, земляків Нечаєва.

З огляду на це прямі конфлікти армійців, військових частин НКВС і прикордонників капітан вважав небажаними тим більше, що неприязнь до них поширювалася й на приїжджих — тут, він уже чув, їх усіх називали зайдами або москалями. Місто зазнало великих людських утрат, міркував Нечаєв, і всі, хто їде сюди, мають його відроджувати, відбудовувати та розбудовувати, що вже тепер відбувається. Тож нові мешканці, уважайте — нові лучани — не повинні жити, озираючись. Не домовившись із місцевими, корінними, нове, мирне життя не побудуєш, не налагодиш.

Отже, мир тут настане не скоро.

Нарешті, лише завоювавши довіру тутешніх, можна поступово навернути всіх проти бандерівського підпілля й тих бандитів, які засіли в лісах та мутять воду. Аби за той рік, що радянська влада сюди повернулася, це б вийшло зробити, командира Східняка вже б видали. І відпадала потреба в оперативних комбінаціях на кшталт виплеканої майором «Білої ночі».

Придумав же назву.

Ще й слово метафора його дратує…

Із цими думками Нечаєв перейшов міст через Стир, дістався Гнідави, завернув на потрібну вулицю, копнув ногою хвіртку, перетнув двір, намагаючись ступати по насипаній стежці й згадавши всує, як звичайна глина вивела на потрібний слід. Чиста білизна провітрювалася й сохла на свіжому повітрі. Свого одягу капітан не побачив, але минулого разу не бачив і цього. Що означає: Марта взялася до прання, аби не викликати зайвих підозр.

Обварена рука, кажеш…

Нечаєв постукав, гучно й упевнено. Навмисне грюкав так, як гаратають, коли приходять з обшуком чи арештом. Хай трохи понервує. Коли ж Марта відчинила і капітан побачив її бліде лице й круглі очі, лишився задоволений собою, вповні насолодився ефектом.

— Доброго ранку. Точніше — дня. Дозволите?

Марта щось пробурчала під ніс, проте відступила, пропускаючи гостя. Нечаєв пройшов по-хазяйськи, став посеред кімнати, роззирнувся.

— Як почуваєтесь? Як рука ваша, менше болить? Мазь допомагає, народна медицина?

— Дякую. Ніби легше, — цвірінькнула Марта. — І ще раз: доброго дня.

— Так, день добрий, — легко